Галичанка

 

Ходили споконвіку галичани

По тій своїй, по галицькій землі.

Любили землю і дітей навчали

Плекати і леліяти її.

 

І виростали покоління нові.

І знали те, чого не знали ми,

Росли в надії, вірі і любові

І завжди залишалися людьми.

 

Йду по землі, неначе королева

І гордість в мою душу проника,

Бо маю я прекрасне місто Лева,

Бо маю я Шашкевича й Франка.

 

У душу тепло проситься веснянка,

І пісню ту відлунюють гаї.

Співає десь на світі галичанка –

І стоячи всі слухають її.

 

Земля цвіте по-іншому щоранку –

І незнищенний її гордий дух…

Побачиш нашу славну галичанку –

І скинеш перед нею капелюх.

 

 

Мініатюри

 

Симфонія дощу

 

Я саме риму шукала.

Дощ постукав до мене у шибку:

— Ти і досі не спиш? А можна

Ми з вітром пограємо трохи

Для тебе й твоєї музи?

— Що ж, спробуй, — йому я сказала.

І він заграв захоплено

У мене на підвіконні

Свою неповторну музику —

Свою дощову симфонію.

 

Зірвані тюльпани

 

Тюльпани закрили очі.

Вони опустили вії,

Зімкнули уста — поснули

І перестали журитись.

Їм снилася музика вітру,

Їм снилась рожева мрія,

Їм снилась блакитна казка

І тиха дівоча пісня.

А вранці вони прокинулись —

Нема ні казки, ні мрії,

І жити їм залишилось

Недовго, ой, як недовго…

 

Кувала зозуля

 

Кувала зозуля. Кувала — і сіяла сон. А що зійде з того сну? Роса, запевне, роса. А з тієї роси виросте квітка, що називається «Зозулені черевички». Ростуть собі ті черевички на тоненькій гіллячці: вибирай, зозуле, на смак, носи на радість.

А зозуля кує та й кує… Кує — і сіє роки…

Кому — щасливі, кому — ні… Дай і мені один, зозуле! Один — єдиний, найкращий!..

– Бери, — каже зозуля. І щедро насипає мені у пригорщу багато щасливих років.

— Для чого мені стільки?

— Не знаю, — відповіла зозуля. І все кувала та й кувала.

 

Нехай собі кажуть

 

Річка не спала: вона чекала мене. А я все не йшла. Вона не спала і чекала, а я не спала і не йшла. Чому? Було трохи лячно. Кажуть, що не можна поночі йти на побачення з річкою. А, власне, чому не можна? От візьму та й піду — і нехай кажуть про мене, що я — божевільна.

Ми з річкою — подруги: нам гарно удвох. Вона розказує мені свої жалі, а я їй — свої… А якщо люди щось і кажуть, то нехай собі кажуть.

 

Плаче верба

 

Кап… Кап… Роса… Чи сльоза?..

Плаче верба. Чого вона плаче? Не каже. Не може сказати. Чи… Не хоче?.. Пожурюся з нею разом — може їй легше стане… Заспіваю їй пісню, тихо-тихо, щоб чула лише вона.

 

Ой, вербо, вербо,

Де ти росла,

Що твоє листячко

Вода знесла?

 

Шурхотить листя на вербі — щось промовляє вона. А що — те знає лише вітер. А люди — ні. А ще знають поети, бо вони — грішні ангели землі. Знають, та не розказують, бо це — таємниця…

 

Яблуня

 

На мене образилась яблуня:

— Чому ти про мене не напишеш?

От про вербу написала, а про мене — ні…

А що верба? Росте собі та й усе. А я… Я вже кілька тисяч разів відтворила в своїх плодах земну кулю. А скільки людей скуштували мій плід. Хто скуштує, той і хвалить. А ти…

— Цить, яблуне. Я і про тебе напишу.

Сіла і написала вірш про яблуню.

 

Сіється сонце крізь листя,

Ніжність дарує землі.

Наче дитина в колисці,

Яблуко спить на гіллі.

 

Спить, наливається соком,

Поки його я зірву,

Або само ненароком

З гілки впаде у траву…

 

Це ніби диво казкове —

Яблуня плід налива.

З’їжте — і будьте здорові —

Справжня аптека жива.

 

І вам ніщо не замінить,

Навіть отой мультитапс —

Справжні живі вітаміни

Яблуня родить для вас.