Князь Данило у Львові

 

По Львову ходить незримо

Князь Данило втомлено й гордо.

Не порівнюйте Львів із Римом,

Із Парижем чи із Торонто.

Ви живете у ріднім домі –

І не треба тут зайвих слів.

Як співається в пісні відомій:

«Львів то є Львів».

І крокує по львівських вулицях

Невсипущий наш князь Данило,

Ніби містом своїм милується,

Ніби з нас збирає данину.

На алеях у Стрийськім парку

Він вдихає запах медвяний,

Де і люблять, і сваряться палко

І львів’янки мої, і львів’яни.

І стоїть, не промовивши й слова

(Очевидно, ще не пора),

Неповторна окраса Львова –

Таємнича Замкова гора.

Не одне вона бачила свято,

І трагічну, й солодку мить.

Розказати б могла так багато,

Та мовчить вона,  та мовчить…

Ніч над містом тихо схилилась,

Ніби мати над ліжком дитини.

Ходить містом нечутно Данило,

Оглядає кожен будинок.

Дорікає він нам стурбовано,

Так як батько невдахам-дітям:

«Те, що вами тут набудовано,

Не простоїть і століття.

Не додбали і розвалили.

Що та мода з вами накоїла…

Кожен дім – то ж затрачені сили!

Кожна вулиця – то ж історія!..

Хіба ж ви забули, діти,

Що я вам колись заповів?

Любіть над усе на світі

Наше місто – наш древній Львів…»

 

Прокидається Львів

 

Прокидається Львів.

І на вежі Високого Замку

Спочивала зоря

І вже тихо пішла в небеса.

Львове, місто моє

І львів’яни, — всім доброго ранку!

Починається день

І несе вам нові чудеса.

Тихий ранок встає,

Благодатний і чистий, мов сповідь.

І у небо пливе

Голубина молитва за всіх.

Рідне місто моє

У серпанку з туману казковім,

Хай Господь нам простить

Наш щоденний недоспаний гріх.

І не хочеться бід,

І не хочеться фальшу й облуди,

І молитва сама

Напливає на наші уста.

Прокидається Львів,

Прокидаються втомлені люди, —

І виповнює нас

Та мелодія руху проста.

Прокидається Львів.

І всі леви стоять на сторожі,

Щоб ніхто не посмів

Зруйнувати цей сонячний день.

Прокидається Львів.

Поможи йому, милий наш Боже!

Дай щоденний нам хліб,

А до хліба — ще трохи пісень.

 

Дощі у Львові

 

Дощі… Дощі… Дощі ідуть у Львові,

Спокійні, тихі, затяжні дощі.

Дощі у кожнім жесті, в кожнім слові.

Втомилися дерева і кущі.

 

І люди, й парасольки потомились,

А про серця вже що і говорить…

Здається, землю всю скупали – змили,

І вже ніде нічого не горить.

 

І небо стало каламутно-сивим,

Втомився вже мовчати горобець…

Нема зупину хмарам тим плаксивим.

Де тим дощам початок чи кінець?..

 

Дощі у Львові. Це таке звичайне:

Заплакані будинки і авто…

А може в них якась магічна тайна,

Та ще її не розгадав ніхто…

 

Осінь вже ходить по Львову

 

Осінь вже ходить по Львову

І павутиння снує.

Хочеш промовити слово

Гордість тобі не дає.

 

Осінь сміється дощами,

Листя зрива без жалю…

Ми вже давно попрощались –

Я ж тебе й досі люблю.

 

Осінь виходить з туману,

Сіє краплинки дощу.

Хочеш, я казкою стану,

Хочеш, у вирій злечу…

 

Тільки не треба печалі,

Тільки не треба жалю…

Ми вже давно попрощались –

Я ж тебе все ще люблю.

 

Щуляться з холоду квіти,

Вже на підході зима…

Буду одна я радіти

І сумувати сама.

 

Слово мелодії просить,

Пісня без сліз і жалю.

Просто – за вікнами осінь,

Просто – тебе я люблю.