Не клич мене
Кухоль молока і хліба скибку
Ти мені у роси принеси.
І не клич мене до хати швидко –
Я побуду тут серед роси.
І на землю, сонцем обігріту,
Стану я босоніж у траву,
Яблуня жбурне мені півсвіту –
І збагну я, що таки живу.
Вітер мене в травах заколише –
І зіллюся з щебетом пташок.
Ти не клич мене – я тут залишусь
І додому не знайду стежок.
***
В Білозірці збудую хату,
Сонце сходитиме на поріг,
І щодня не втомлюся плекати
Свій калиновий оберіг.
Прилітатиме вітер з поля
І розкаже мені про те,
Як Шевченкова десь тополя
У безмежних степах росте.
Посаджу розмаїте зілля,
Чорнобривці самі проростуть,
І запросить мене на весілля
Молода, що виросла тут.
В Білозірці збудую хатину,
Сонце сходитиме на поріг…
Край віконця посаджу калину –
Найнадійніший свій оберіг.
Я з грудочки тієї виростаю
«Білозірко, Білозірко,
А де ж твоїх синів стілько?»
(Народна пісня).
Співали в народі, та тихо співали,
Бо в голос цю пісню співати не можна,
І всі про те знали.
Однак же співали…
Стогнала і плакала грудочка кожна
Отут на цегольні, де впали герої:
«Щоб знали», «щоб мстили» і «щоб пам’ятали»,
А ми на піснях отих всі виростали.
А руки міцніли й тягнулись до зброї.
І плакала гірко Богданова мати:
Два соколи впали… Як виважить муку?..
Не можна ховати… Не можна кричати…
А що ж тоді можна? Безслізно ридати,
Чекати й мовчати?.. І мліти з розпуки.
«Білозірко, Білозірко,
А де ж твоїх синів стілько?».
Я кожного оплачу й оспіваю,
І помолюсь за кожного. Навчіть…
Я з грудочки тієї виростаю,
З землі тієї, що до нас кричить.
Я ваша, плоть від плоті, кров від крові.
Росла у пісні, а зросла в любові.
Не плач, Білозірко! Не висохнуть сльози,
Та хай благодатною впадуть росою
На наші лани і на ті верболози,
На верби, що хиляться понад водою.
І хай діамантовим цвітом заблиснуть
І пісню народять, стару добру пісню.
Весільну, хмільну, на нові уродини,
На славу героям, на честь України.
Та пісня проста і така незвичайна,
Бо в пісні отій закодована тайна.
Співайте всі з нами, хто є у цій залі!
Та пісня зруйнує всі біди й печалі.
На руїнах батьківської хати
Не полохайся, пташино!
Я тебе не потривожу.
Я не гостя, господиня.
Я прийшла на ці руїни
Поклонитися низенько
Тій землі, тій благодатній,
Що колись мене зростила
І дала наснаги й сили,
І в широкий світ пустила,
Зігріваючи в негоду…
Знать, погана господиня,
Що застала тут руїни…
Ані мами, ані тата,
Ані батьківської хати…
Чом не вийдете ви, мамо?
Чом не стрінете ви, тату,
Свою доньку нерозумну,
Що прийшла, та жаль – запізно…
Де була моя колиска,
Деревце росте, як диво.
Може, тато, ви із неба
Насінинку цю рукою
Мовчки кинули на землю,
Щоб сказати своїй доні:
«Не вмирає символ роду,
І не владна тут руїна.
Дістає корінням воду
Ця зелена деревина.
Знать, жива земля під нею
Не сумуй, моя дитино!
Стали ми тепер ріллею,
Ти ж зелена деревина.
То ж бери корінням соки
Ти з землі, що медом пахне.
Що родилося високим,
Те у буднях не зачахне.
То нічого, що руїна.
Бачиш, дерево зростає.
Так і наша Україна
Ще відродиться, я знаю».
Я прокинулась неначе.
Ті слова я ніби чула.
А пташина скиглить, плаче
Над сучасним, над минулим.
Не полохайся, пташино:
Я тебе не потривожу.
Лиш зелену деревину
Уявити завтра можу,
Що верхів’ям ген могутнім
Небо синє підпирає.
В ній минуле і майбутнє
Це вже я запевне знаю.
Я вклонилася низенько
Тим освяченим руїнам
І пішла. А десь близенько
Вирувала Україна.
Львову