Моє Тернопілля
Поклонюся землі, що зросила мої босі ноги.
Поклонюся землі, бо її я у серці несу,
А ще тихим вітрам, що мене зустрічали з дороги
І, як мати, мені витирали гарячу сльозу.
Знов у пам’яті біль, і матуся співає неначе,
Незабутні слова, що вона говорила мені.
Дослухаюся… Хтось під вікном розтривожено плаче.
Це дитинство моє, це полатані роки мої…
Ти до мене прийдеш, синьооке моє Тернопілля,
Як колиска моя, як отая колиска з лози…
Бо без тебе мені ані похорон, ані весілля.
Тернопілля моє, хай тобі і з води, і зроси!
Ти до мене прийдеш із полями своїми й тернами,
Із річками своїми і вербами по берегах.
Тут могили батьків, тут сліди мого тата і мами,
Тут носила мене моя доля на терпких руках.
Тернопілля моє… Тут моя засвітилася зірка
І горить дотепер, я знаходжу її у імлі…
Тут найкраще село – то зелена моя Білозірка.
Там криниця моя і джерела, що б’ють з-під землі.
Тернопілля моє… І ясна голубінь над гаями.
Там зозуля кує комусь довгі і щедрі літа.
Теплий спогад вітрів, руки батька і посмішка мами.
Моє рідне село – то моя Білозірка свята.
Я в своєму селі хочу стати на землю босоніж.
Хай додасть мені сил, хай мені подарує тепло.
У моєму селі достигають грушки на осонні.
Як давно це було! Боже мій, як давно це було!..
На село по вірші
Я на село поїхала по вірші.
Хіба у Львові їх не вистача?
Та тут вони у мене значно гірші,
Немов сорочка не з свого плеча.
Бо я в селі родилася, не в місті,
До себе тягне батьківська земля.
Хоч є у мене що і пити, й їсти,
Та хлібом пахне по дощі рілля.
І материнська пісня розіллється,
То у садку, то десь біля воріт…
В селі живе частинка мого серця,
А друга десь повіялась у світ.
Тому я їду на село по вірші,
Тому у місті їх не вистача.
Та й тут вони у мене значно гірші,
Немов сорочка не з свого плеча.
***
Добрий день тобі, мій тихий раю,
Світ моїх казок, моїх пісень!
Зустрічі я так давно чекаю.
І нарешті він настав, цей день.
Я переступлю твої пороги
(Замість кіс – вінок на голові),
І спочинуть мої босі ноги
На твоїй столоченій траві.
Нахилися нижче, любий клене.
Чи за мною ти не сумував?
Що там в листі заховав для мене?
Пісню ще яку не доспівав?
Пригорнусь до тебе, моя липо,
Як малу, мене приколиши.
Я з тобою у єдине злита,
Листя шелестить в моїй душі.
Чорнобривцем – квіткою затихну
І дитям засну у сповитку…
Незабаром яблука достигнуть
У моїм, у батьківськім садку…
Раю мій, замріяний і чистий,
Хто твої стежки позамітав?
Дощ пішов… Спокійний і врочистий…
Ніби й він мене отут вітав.
Мамині яблука
– Біжи до мами, яблук натряси.
Їх стільки там вродило сього року.
І я іду, не стримуючи кроку,
Порушивши незайманість роси.
Хоч мами вже немає двадцять літ,
По яблука до мами ходим досі…
Клопочеться в садку у мами осінь
І яблука жбурля мені у слід.
Пустунка-осінь… Ти за старшу тут…
Тебе лишила мама у господі…
Дерева тихі сутінки прядуть…
Відлунюють шматки сумних мелодій.