Грішний вірш

 

Коли до тебе я прийду, о Боже,

І стану перед праведним судом,

Мені тростина біла допоможе

І виступить моїм захисником.

 

Я знаю, ти всеблагий і всесильний,

І нарікать мені на тебе — гріх,

Та хтось втішався нашим горем спільним

А ти, о Боже, нам не допоміг.

 

З тростинами ходили ми по світі.

Сліпуючи, удень, як уночі.

Можливо, ти й допомагав нам жити.

Та мучилися тяжко, живучи.

 

І за чиї гріхи така покута?

Не бачить світа! Ну куди вже гірш?

Чи може то мене лихий попутав.

Що написала я свій грішний вірш.

 

Я, грішна, дорікать тобі не буду.

Хоч не надіюсь вже потрапить в рай.

Ти, Боже, покарав вже нас без суду.

То ж на суді вже більше не карай.

 

Не треба мене жаліти

 

Не треба мене жаліти,

Не треба зітхати тривожно.

Я хочу горіти – не тліти,

Змахнути крильми переможно.

 

Над світом грошей і буднів,

Над світом злочинств і насилля

Я хочу ударити в бубни,

Святкуючи наше весілля.

 

Співаючи пісню закоханих,

Солов’їну чи лебедину,

Я над бідами заклопотаних

У нестримному леті полину.

 

І над бідними, й над багатими,

І над буднями, і над святами.

Я їм крикну з-поміж блакиті:

«Ви живете на білому світі!»

 

Я зберу всі дощі і зливи,

Всі веселки і всі зорепади,

І знову крикну: «Які ж ви щасливі,

Люди добрі, я так вам рада!»

 

І якщо хтось гляне у небо,

Хоч один, забувши про будні,

Мені більшого щастя не треба –

І я знову вдарю у бубни.

 

Прозріння

 

Очевидно, за моє терпіння

Бог сліпій мені послав прозріння…

То нічого, що не бачать очі –

Серце в грудях б’ється і тріпоче.

Ніби пташка, піймана у сіті.

Не одна я у великім світі.

Є у мене світлобарви слова,

Є у мене пісня колискова,

Є земля, що гріє босі ноги,

Є поразки, є і перемоги.

Є і друзі, і коханий в мене,

І сини – як пагілля зелене.

Є життя, а що не бачать очі…

То не кожен має те, що хоче.

Кожен щось знаходить, щось втрачає –

Нам завжди чогось не вистачає.