У старого Вариводи, що жив з жінкою поблизу найбільшого озера, теж велика сім`я була. Мали вони аж дев’ятеро дітей: чотири дівчинки і п’ятеро хлопців. Найменший був Тимко. Хлопчик – як хлопчик. Таких багато по наших селах і в наших містах. На перший погляд нічого особливого в ньому не було. Але це тільки на перший погляд. Мав той хлопчик незвичайний дар: він розумів мову звірів, птахів і навіть риб, хоч прийнято вважати, що риби німі. Навіть кажуть про декого: німий, як риба. А риби зовсім не німі. Просто звичайна людина їх не чує, а Тимко чув. Чув і розумів. А згодом і сам навчився по-звірячому, по-пташиному та по-риб’ячому розмовляти. Ви думаєте, що це так легко? Ні, зовсім не легко. Та зате який багатий та розмаїтий світ відкрився хлопчикові.
Батьки спершу і не підозрювали про таке синове вміння. Але Тимко сам себе розкрив, бо був ще зовсім малий і не бачив у тому нічого поганого і навпаки, вважав, що у нього є велика перевага над іншими. Дізнавшись про такий незвичайний дар свого сина, батьки зажурилися.
– Це дуже зле, що ми маємо таку дитину, – казав батько.
– Звичайно, що зле, – зітхала мати. – Але ми ж його тому не вчили, бо й самі такого не вміємо. І що тепер нам робити? Він вже однак наша дитина. І розумний, і слухняний, і до науки береться.
– Давай, стара, поки що нікому про те не говорити. Нікому-нікому. А там побачимо. Доки Тимко виросте, то може щось зміниться. Може це у нього якось перейде, минеться.
Нікому – то й нікому. Старі мовчали, а Тимко собі ріс.
От сидить хлопчик на березі озера, рибалить. Батько йому вудочки змайстрував: нехай привчається дитина. Впіймав Тимко невеличкого карасика. Коли чує, а в озері за тим карасиком його мати плаче та побивається.
– Ой, синочку мій найменшенький! Як же ж це ти, такий спритний, такий розумний, та на гачок попався? Як же ж тепер я буду без тебе?
Випустив Тимко карасика у воду – все й стихло.
Іноді батько візьме було Тимка з собою на рибалку. А старий Варивода добрим рибалкою був. Поталанить йому: багато риби наловить. Радіє батько: сім’я з рибою буде та й продати щось можна буде на всякі потреби. А Тимко чує плач і лемент у ставку та аж зі сльозами просить батька, аби він всю ту рибу назад у воду випустив. І що ти тут робитимеш? Шкода сина, бо так вже гірко він плаче за тією рибою. І риби шкода. Такий улов.
– А навіщо ж я тоді її ловив? Навіщо ж я тоді стільки часу стратив? – бувало аж розсердиться батько.
– Не знаю, – супиться хлопчик.
Так чи інакше, а перестав Варивода Тимка з собою на рибалку брати.
Жив у тих краях птахолов Харитон. Своїм свистом та добрим кормом він приманював пташок, а потім всякими хитрими способами ловив їх та саджав у клітки, щоб потім продавати. Таке ремесло не мало пошани серед мисливців, бо вважалося нечесним. Зате воно давало великий прибуток. Як побачив таке Тимко, то аж серце йому заболіло. Але він вже знав, що з такими людьми як Харитон треба не відверто – нічого не поможе, а хитрістю. От він підійшов до птахолова, дивиться на пташок та й каже:
– Гарні у вас пташки, дядьку.
– Цікавишся?
– Та… Цікавлюся.
– То добре. Я саме помічника собі шукаю. Якщо погодишся, то й грошей заробиш. І робота саме для тебе.
– Подумаю.
– А тут і думати нічого. Я навчу тебе свистіти по-пташиному та й будеш ловити.
– Свистіти по-пташиному я й сам вмію.
– Ану спробуй.
І Тимко засвистів, засюрчав, затьохкав. Він кликав пташок. Аж тісно в небі стало – стільки налетіло всякого птаства. У птахолова аж очі загорілися.
– Яке багатство, – захоплено вигукнув він. – От якби їх всіх переловити.
Харитон бігав, метушився, він би всіх тих пташок своїми руками заграбастав, якби можна було. Але Тимко подав пташкам знак тривоги – і вони полетіли собі, наче їх і не було.
– Так… – захоплено протягнув птахолов. – Я беру тебе в помічники. В тебе це добре виходить.
– А щиглики у вас є? – зацікавлено спитав Тимко.
– А якже! І щиглики, і синички, і зяблики, і мухоловки.
Птахолов захоплено хвалився своїм товаром, а хлопчик ходив за ним і тихенько відчиняв клітки. А потім свиснув, подаючи птахам знак, що вони вільні, – і всі пташки нараз вдарили крильми і злетіли в синє небо, славлячи піснею своє визволення. Птахолов остовпів. Він непорозуміло дивився то на Тимка, то на птахів, то на спорожнілі клітки.
– Це… Це ти зробив? – зло загукав він нарешті.
– Я, – спокійно відповів хлопчик.
– Та як ти смів! Ти мене розорив! Я тепер у збитку! Ти дурний нечемний хлопчисько! Я того так не залишу! Я подам тебе до суду! Твій батько відшкодує мені всі збитки.
Але в суді такого закону не знайшлося, щоб притягнути хлопчика до відповідальності чи може навіть кинути його у в’язницю.
– Ні, – сказав суддя. – Такого закону у нас нема. Птахи – то не ваша власність. Якщо вам можна безкарно птахів ловити, то комусь можна і випускати їх. Бо, якщо судити хлопчика за те, що він випустив пташок, тоді треба судити і вас за те, що ви їх ловите.
Закінчилася та історія тим, що птахолов поскаржився Тимковому батькові, а той для годиться злегка поколошматив свого найменшого сина. Але навіть таке не могло затьмарити Тимкової радості від того, що він врятував стільки пташиних пісень.
Але ж ні, та історія і на тому не закінчилася. Відтепер Тимко пильно стежив за птахоловом. Як тільки той брався за свою немудру справу, хлопчик, замаскувавшись у кущах, подавав пташкам тривожний знак і вони летіли собі геть. Тепер птахолов не міг піймати жодної пташки. Але це Тимкові сходило легко, бо в селі не любили ні птахолова, ні його нечесного ремесла. Врешті-решт він змушений був облишити свою улюблену справу і примкнути до мисливців. Зате Тимко надбав собі ворога і ненависника.
Коли Тимко підріс, його стали брати з собою на полювання. Треба ж хлопця до чогось привчати. Але стали помічати, що, як тільки візьмуть Тимка з собою, нічого не вполюють. Поставлять хлопця звірину на мисливців заганяти, а Тимко всіх звірів попередить та й випустить з небезпечного місця. Нічого не вполюють мисливці, навіть поганенького зайця. Порожнісінькі додому вертаються.