– Де я? – пошепки запитала.
– Ти в добрих людей. Тепер тобі нічого не загрожує.
– А море?
– Море там, далеко, за стінами палацу.
– Годинник… Такий, як був у моєму дитинстві.
– От і добре, Олесю.
– А звідки ви знаєте моє ім’я?
– О, дитино, старі люди багато чого знають. Вони, правда, не завжди говорять те, що знають, але знають багато.
– Хто ви?
– Я… Лікар.
– Ви… Ви не просто лікар. Хто ви?
– Ну… Якщо хочеш, я – чарівник. Добрий чарівник. Ти любиш казки?
– Казки? Так, люблю. Мені колись моя няня багато їх розповідала. Але я вже виросла, лікарю. І до чого тут казки?
– О, дитино, казки завжди до речі. Навіть тоді, коли людина вже зовсім доросла. У твоїй казці якраз бракує чарівника. От я і нагодився.
– Почекайте. Я щось ніяк не втямлю. А хіба я в казці?
– Так. Ти в своїй казці. Правда, вона, та казка, дуже схожа на реальне життя, але, якщо подумати, є тут і багато казкового. Скажімо, Олеся – дівчина княжого роду, яка чудом не загинула у морі розбурханих хвиль. Хіба ж не казка? А потім та дівчина потрапляє на дивовижний острів, де живе прекрасний принц, котрий любить її і вже давно її чекає. Хіба ж не казка? От я й кажу, що в твоїй казці тільки бракувало доброго чарівника. А тепер є і чарівник, це я.
– Принц… Так, я пригадую… Тут був такий гарний хлопець. Він так дивився на мене. Як ви сказали? Любить?
– Так, він тебе любить і вже давно чекав, коли нарешті сюди ти припливеш на вітрильному човні. Та він тобі сам про те скаже.
– А звідки він знав, що я припливу?..
– От бачиш… Знав. А зараз, Олесю, тобі ще не можна так багато говорити. Ти настраждалася, натерпілася. Тобі треба відпочити. На ось, випий цього зілля – і засни. А коли прокинешся – світ стане кращий, добріший. А зараз спи.
– Мені… Страшно.
– Оце вже даремно. Тут тобі нічого не загрожує. На сторожі біля тебе буду я і … Годинник.
– Годинник?
– Так, Олесю. Годинник теж з твоєї казки. Час, дівчинко, щоб ти знала, – найкращий чарівник. Лікар і чарівник.
І Олеся заснула, дослухаючись до рівномірної ходи годинника, що прийшов у казку з її дитинства.
Всі чекали, доки вийде лікар. І він вийшов, спокійний, урівноважений, загадковий, бо він знав те, чого не знали інші. До нього так і кинувся Лесар.
– Ну що, лікарю?
Лікар застережно підняв палець.
– Тсс. Вона спить. Їй потрібний спокій. Вона багато пережила.
– А що з нею трапилося? Як вона тут опинилася? – зацікавлено запитала королева.
– Думаю, що дівчина сама вам все розкаже. Тільки їй треба сили свої поновити, – заспокоїв всіх лікар, що за сумісництвом був чарівником.
– Скажу вам тільки одне, що це не проста дівчина. Ця дівчина княжого роду.
– О, – видихнули груди короля і королеви, бо все-таки вони хотіли для свого сина наречену благородної крові. Тепер вони спокійно могли готуватися до весілля. Тільки Лесару було байдуже, яка кров тече в жилах його нареченої. Він мріяв про неї, він чекав її, він любив її вже давно. Тепер вона вже тут, у його домі, і Лесар нікому не дозволить їх розлучити.
Чи довго, чи коротко, бо, як відомо, казка скорше розповідається, ніж справа робиться, а Олеся одужала і вже ходила по королівському садку, милуючи очі квітами, а слух пташиним співом. Тільки до моря дівчина не йшла, хоч воно тут було лагідне і спокійне. Дівчина наче його боялася.
– Це нічого, – казав старий лікар, – з часом минеться.
А потім сталося так, як буває у добрих казках. Відсвяткували весілля, і Олеся з Лесаром зажили в парі дружно і щасливо. Час від часу до них заходив лікар, якого Олеся жартома називала добрим чарівником.
– Ну як твоя казка, Олесю? – питав добрий чарівник. Олеся посміхалася.
– Як на мене, то та казка має добрий кінець. Вже могла б і закінчитися.
– Е, ні, Олесю, – посміхався добрий чарівник. – Тоді це була б зовсім не казка. Кінець у неї має бути не такий. Доведеться ще трохи почекати, доки доростуть три твої сини.
– Три? – засміялася Олеся. – У мене їх тільки два.
– От бачиш. Значить, казці ще рано закінчуватися.
І Олеся чекала, доки у неї народиться третій син. І він народився. А потім ще й донька-красуня.
– Я щаслива, Лесаре, – казала Олеся і посміхалася. Але часом вловлював Лесар на її личку легкий смуток, як хмарка.
«Від чого він, той смуток?» – думав Лесар. Але ні про що не питав у своєї дружини.
А ще спостеріг Лесар, що його дружина ніяк не хоче розлучитися з тим годинником, що й досі висить у них на стіні і немилосердно голосно відбиває свою рівномірну ходу і віддзвонює час.
– Олесю, – якось звернувся Лесар до своєї дружини. – Давай викинемо той невгамовний годинник. Він мені вже набрид своїм постійним нагадуванням про те, що час минає. Я тобі кращий куплю, прикрашений золотом і прегарними візерунками.
– Ні, Лесаре. Нехай буде цей годинник. Він не простий і не зовсім звичайний. У ньому захований живий час.
– Живий час? Як це?
– Не знаю. Так сказав наш мудрий і добрий чарівник.
– Наш лікар?