Жив собі на світі казкар.

ДІВЧИНА КНЯЖОГО РОДУ
Цю історію розповідали старі люди, а їм – ще старші. І так вона дійшла до нас, з давньої давнини аж до наших днів, і я рада, що можу переповісти її вам. А ви вже, як хочете, так її і приймайте.
Було це, як я вже сказала, дуже давно, ще в часи княжої доби. Тоді на наших землях княжили князі. Князівства були і великі, і середні, і невеличкі, і зовсім маленькі. Князь Марко княжив на своїх землях, що дісталися йому у спадок від його батьків. Князівство було не дуже й велике, зате земля тут була родюча, добра, аж масна, хоч замість хліба її їж. Сам князь, з дружиною та донькою Олесею, не жив у великій розкоші, зате люди у нього не бідували. Дбав він про них. Не заставляв їх працювати через міру, не кривдив нікого, чинив справедливий суд, дітей грамоти вчив, – словом, жилося тут мирно і спокійно. Мав той князь одну журу: не було у нього сина. Донька Олеся, хоч була і гарна, і розумна, та все ж була дівчина. За тодішніми законами того краю вона не мала права на успадкування влади. От якби син. А сина не було. Ще, якби Олеся заміж вийшла та народила сина. Тоді б її син міг би успадкувати владу. Але Олеся ще заміж не виходила, та й не знати, чи народиться у неї син. А якщо народиться? Що тоді? Отут і задумався небіж князя Марка Славеслав, що давно вже мріяв посісти княже місце. Тільки що ж йому з княжною Олесею робити? Просто вбити? Він би не зупинився і перед таким злочинством. Аби тільки до влади прийти. Але це було якось дуже відверто. Його відразу і запідозрили б. Олесю любили не тільки князь з княгинею, а й прості люди, і старі, і малі. З усіма була привітна, лагідна, не боялася зайти у бідну хату, щоб чим-небудь зарадити чи допомогти. Ні, тут треба було діяти тонко, хитро, щоб ніхто і не здогадався, що все йде від нього. Навіщо даремно людей проти себе налаштовувати? Довго думав Славеслав і таки придумав. Покликав він усіх своїх чаклунів та й наказав їм зробити так, щоб на їхніх землях нічого не вродило. Неврожайний рік випав. Що тут робити? Славеслав собі всім запасся. А про інших чого йому журитися? Князь Марко по всіх землях гінців порозсилав: хліб скуповує, свій люд рятує. А наступного року нова біда – знову неврожай: де посуха хліб загубила, де град побив. Покликав князь всіх вельмож на пораду, а з ними і чаклунів, і ворожбитів всяких. А треба вам знати, що в тому князівстві в ті часи ще майже не було християн. Люди вірили у всяких поганських богів: бог сонця, бог вітру, бог дощу, боги річок та озер. Коли всі вельможі повсідалися, князь і питає:
– Вже другий рік на наших землях неврожай. Що робити будемо? Чи не знає часом хто-небудь з вас, кого з богів ми прогнівили? Хто з богів послав на нас таку тяжку кару?
Чаклуни Славеслава давно були готові до такого запитання. Встав головний чаклун та й каже:
– Я б сказав, князю, але боюся накликати на себе княжий гнів та немилість.
– Кажи, – наказав князь.
– Кажи, – як відлуння, повторили за князем його вельможі, і Славеслав також.
– Те, що я зараз вам скажу, дуже страшне. Моє серце обливається кров’ю. Вибачай, князю. Але я мушу сказати, бо йдеться не про мене, не про когось одного, і навіть не про тебе, князю. Йдеться про весь наш люд.
– Кажи вже, – грізно підняв голос князь. – Слухаємо тебе уважно.
– Щоб знову наші землі стали родючими, щоб ні град, ні посуха не нищили наші врожаї, треба, князю… Аж вимовити страшно… Бог моря давно сподобав собі твою, князю, дочку Олесю. Він хоче взяти її за дружину. Він давно посилав нам свої знамення і перестороги. А тепер гнівається, що ми на них не зважили.
– А чому я ні про які знамення нічого не чув? – понуро спитав князь.
– Не чув, князю, бо ми не сміли тобі про те казати. Боялися княжого гніву.
– А тепер, значить, сміли? Тепер, значить, не боїтеся княжого гніву? Та я тобі за ті слова знаєш, що зроблю?
Тут обізвався Славеслав:
– Ти, князю, тримай свою злість при собі. Мій слуга сказав тобі волю богів. І ти мусиш їй коритися, бо ти відповідаєш за цей край своєю головою і своїм життям. Хіба раз так було, що князю доводилося приносити в жертву своїх дітей заради рідного краю? А тут, скажімо так… Велика честь випала твоїй доньці. Сам бог моря хоче взяти її за дружину. Отже, збирай, князю, свою дочку, ладнай у дорогу. Бо коли ти того не зробиш по своїй волі, то народ заставить тебе це зробити. Ми силоміць відправимо дівчину до морського царя, щоб врятувати свій край від напасти.
Сумно розходилися княжі вельможі, розносячи сумну звістку по своїх домівках. Повернувся додому і князь Марко, зажурений та невеселий. Олеся, видно, вже щось чула поміж дівчатами. Очі в неї були заплакані, та в них світилася рішучість і відданість. Дівчина підійшла до батька і тихо сказала:
– Не сумуй, тату. Я вже все знаю. Хіба ж я не княжна? Хіба ж не твоя дочка? Я готова виконати волю богів, щоб прислужитися рідному краю.
Князь обняв свою дочку, а княгиня заплакала, передчуваючи біду.
– Ти, доню, гідна зватися княжною. Але, якби ж ти знала… І мушу тобі те сказати, хоч і не хотів би. Та вже що? Ти дівчина сильної волі і маєш знати все. Підозрюю я, що це витівки нашого родича, мого небожа Славеслава, котрий давно вже бачить себе на княжому престолі. Це його рука, я знаю. Славеслав боїться, що ти народиш мені онуків і тоді не бачити йому княжого престола, як своїх вух. Тому він хоче згубити тебе. З гіркотою мушу тобі це сказати, аби ти не сподівалася, що станеш дружиною морського бога. На те не сподівайся. Все це вигадки. Нема такого бога.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.