Жив собі на світі казкар.

Дівчина розплющила очі і непорозуміло глянула довкіл. Вона так міцно спала, що спершу ніяк не могла збагнути, де вона і що з нею. Їй здавалося, що вона все ще спить і їй сниться якийсь неймовірно гарний і неймовірно жахітний сон. Але це був не сон. І Олеся поступово стала пригадувати все, що з нею було. Пригадала – і знову заплакала, хоч здавалося, що всі свої сльози вони виплакала ще вчора, коли її, слабку і безборонну, прирекли навірну загибель, посадивши у вітрильний човен і пустивши той човен за течією річки. І жодного лицаря не знайшлося, хто захистив би її або кинувся б навздогін у своєму човні, щоб вихопити її з білопінних хвиль. А скільки ж клятв вислухала Олеся. Скільки хлопців хотіли мати її за дружину! Невже тільки тому, що вона – дочка князя? А хіба тепер вона не дочка князя? Мабуть, ні. Бо й сам князь, батько її, не захистив Олесю, а погодився віддати її на наругу, зневажену і ославлену.
А ранок був напрочуд гарний. І, здавалося, ніщо не віщувало лиха. Скільки бачило око, – синь морська і небесна. Десь там, за обрієм, море зливалося з небом, і в тому синьому, голобому, блакитному царстві плив її вітрильний човен, відданий волі хвиль і вітрів.
– Пора, хлопці, – розбудив братів Південний вітер. – Скільки ж може дівчина витримувати страх і страждання? Знаєте, як їй там на човні?
– Летимо, летимо, брате. Треба допомогти дівчині.
Острів Тихий і справді відповідав своїй назві. Тут ніколи не вирували бурі і шторми. Скелі якимсь дивним способом відгороджували частинку моря довкіл острова від морських вітрів і натиску хвиль. Недосвідчені мандрівники й не підозрювали, що за тими дикими скелями є така благодатна місцина, такий собі райський острів зі своїми законами, своїм королем та королевою і навіть зі своїм принцом, котрий завдавав смутку королю та королеві тим, що й досі був ще не жонатий, хоч вже давно була його пора. На острові Тихий було чимало гарних дівчат. Батьки були б не проти того, аби їхній син посватав хоч і просту дівчину. Бо де ж ти і справді візьмеш тут принцесу? Але Лесар і слухати нічого не хотів про своє одруження. Річ у тім, що колись придворний чаклун сказав Лесару, що його наречена припливе до нього з далеких країв на вітрильному човні. От принц і чекав своєї нареченої. Тим він приводив батьків у розпач.
– Ну перестань ти вірити в казки. Ти вже цілком дорослий, – переконував сина батько.
– Хіба ж можна вірити тому балакуну, котрого ніхто на острові й за чаклуна не має? – Дивувалася мати.
Та хлопець знав своє:
– Ні, та й ні. Буду чекати свою суджену, що припливе до мене на вітрильному човні. І не змушуйте мене чинити інакше.
Батьки знизували плечима та й залишали все, як є.
Якось одного погожого дня Лесар стояв на березі моря. Кругом – і на небі, і на морі – була така синь, що очей годі було відірвати. На серці було так гарно. Так і здавалося, що станеться якесь диво. Лесар постояв біля рибалок, подивився на море, на білих чайок. Чомусь йому сьогодні не хотілося йти від тієї сині, від тієї білопінної хвилі. Все стояв і стояв, вдивляючись у далечінь, наче чогось чекаючи. І раптом… Здалося хлопцеві, що наче біле видиво з’явилося на синьому фоні.
– А гляньте-но, хлопці, – звернувся Лесар до рибалок. – Що воно таке? Чи мені здалося?..
Рибалки вдивлялися у синяву, та нічого не бачили. Раптом один, наймолодший і гостроокий зачудовано сказав:
– Та це наче вітрильник…
– І мені так здається, що це вітрильник, – захвилювався Лесар. Сонце сліпило очі, а хлопець все дивився, та й дивився на море. Незабаром і інші рибалки побачили, що це вітрильник. Він прямував до них.
– Але ж на човні, либонь, нема жодного весляра, – сказав один з рибалок.
– Зате є вітрило, – переможно вигукнув Лесар.
– На тому вітрильнику, хлопці, пливе моя наречена. Я знаю, це вона.
Всі вже давно звикли до дивацтв принца, до його казки чи мрії, про котру розповів йому колись старий чаклун, нібито його наречена припливе до Лесара на вітрильному човні. Рибалки тільки посміхалися, бо й справді: що за диво? Ну пливе до них вітрильник. То й що? Хіба ж це дивина? І яке ж було їхнє здивування, коли сам принц кинувся до човна, щоб допомогти йому пристати до берега. А ще більше здивувалися рибалки, коли принц майже виніс на руках безсилу дівчину. Але сам наче й не зивувався. Крізь втому і сльози було видно, яка це красуня. І врода, і одяг, і герби на боках човна свідчили про те, що дівчина ця не простого роду. Але Лесара це зараз мало обходило. Він бачив лице, він бачив яка вона гарна і яка вона втомлена. А ще Лесар знав, що ця дівчина – його наречена. Дівчина дивилася на всіх ясними очима і посміхалася. Вона була зовсім знесилена. Раптом заплющила очі і похитнулася – вочевидь, знепритомніла від слабкості. Лесар підхопив її і гукнув:
– Несіть її в мій палац. Скажете королю і королеві, що це – моя наречена.
– Я б так не поспішав, мій принце, – застеріг один з рибалок.
– А тебе ніхто й не змушує поспішати. Якби я був у твоєму віці, то і не поспішав би, – гостро відповів Лесар. – Вік твій вже не такий, щоб на дівчат задивлятися. А мені саме час.
І повторив хлопцям, що вже підняли дівчину і її речі та й прямували до королівського палацу:
– Чули, хлопці? Щоб так і сказали. Мовляв, Лесар велів передати, що це його наречена.
Король і колева наче й не здивувалися. Вони вже звикли до причуд свого сина. Король лише спитав:
– І що, ця дівчина і справді припливла на човні?
– Так, ваша величність, на вітрильному човні. Ми бачили.
– Сама?
– Так, ваша величність. Сама. І без весел. Хтось, мабуть, хотів її погибелі. Човен був відданий волі хвиль і вітрів. Це просто диво, що дівчина вижила. А ще більше диво, що її човен неушкодженим проплив поміж скель і приплив до нашого острова. Ніби рука доброго чарівника вела його.
– Може й так, – задумливо сказав король. Може й вела її човен чиясь добра рука. А гляньте-но, у дівчини на шиї хрестик.
У королеви ж були зовсім інші проблеми.
– Скажіть, хлопці, а ви впевнені, що ця дівчина жива?
– Так, ваша величність. Вона дивилася на всіх і посміхалася. А потім знесилено закрила очі і ледве не впала. Лесар підхопив її.
– Лікаря! Скорше пошліть за лікарем, – наказала королева. А король посміхнувся і сказав:
– Здається, наш Лесар нарешті-таки одружиться. Слава Богу!
А тут і принц вбіг, схвильований, аж блідий.
– Як? Ще досі не має лікаря? Я ж сказав: це моя наречена!
– Заспокойся, Лесаре. За лікарем вже послали, – сказала мати.
– Послали! Чому ж він так довго не йде? Порозпускалися!
Але саме тут прийшов старий сивий лікар, і Лесару стало навіть трохи незручно, що він був не дуже ввічливий. Від лікаря віяло мудрістю і спокоєм. Він попросив всіх вийти і навіть королеві не дозволив залишитися.
– Дівчині потрібний спокій. І в тому спокої я її огляну, а потім все вам розкажу. Коли щось буде треба, я покличу. Та ще от що… Принесіть сюди стінний годинник.
– Який годинник?
– Ну звичайний стінний годинник, що голосно так відбиває свою ходу, а потім видзвонює години.
Всі оглядалися, наче ніяк не могли зрозуміти, чого від них хоче цей старий дивак, котрий називає чомусь себе лікарем. Нарешті Лесар сказав:
– Мамо, та це ж той годинник, що я вже давно збирався викинути і на щастя ще не викинув.
Годинник принесли і він мелодійно вибив потрібну годину, а потім застукав рівномірно і заспокійливо. Лікар схилився на дівчиною.
– Прокинься, Олесю. Вже пора.
Повіки здригнулися, а потім важко, з натугою дівчина розплющила очі.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.