Жив собі на світі казкар.

– Так, наш лікар. Але мені здається, що він все-таки скорше чарівник, ніж лікар. А ще він сказав, що колись той живий час зі мною заговорить.
– Нічого не розумію. Хто заговорить, Олесю?
– Час, що живе в нашому годиннику.
– Люба моя, ти говориш, як маленька дівчинка. Невже ти все ще віриш у казки? Мабуть, вже наші діти в таке не вірять, а ти…
– Лесаре, скажи… А ти ж вірив, що я припливу до тебе під вітрилом? Вірив? Скажи.
– Ну… Вірив.
– А хіба ж це не була казка?
– Не знаю. Може й була. Може й казка. Але я в неї і справді дуже вірю.
– І я припливла.
– Так. І ти припливла.
– Бачиш. Мабуть, у кожної людини є своя казка, в яку треба вірити. До одного ця казка приходить в дитинстві, до іншого – в юності, а як до кого, то може й на схилі літ. Іноді люди ту казку ще називають мрією. Але це вже не так важливо, як її називати. Головне – в неї треба вірити. Нехай же кожен вірить у свою казку. І щоб у тій казці неодмінно був добрий кінець.
– Нехай буде так, моя Олесю. Вір і ти у свою казку. І нехай у неї неодмінно буде добрий кінець. Тільки не сумуй, моя хороша.
– А це вже, як доведеться. І нехай цей годинник буде тут, бо він з моєї казки.
– То нехай буде, якщо ти так хочеш.
– Знаєш, мені цей годинник не дає забути про мій дім.
– Дім? Невже тобі дорогий спогад про твій дім? Ти стільки настраждалася. Невже ти ще й досі любиш свій дім?
– Так, люблю. І землю свою люблю. А що я настраждалася… Мій дім у тому не винен. У моїх стражданнях винен… Один чоловік. Це він захотів згубити мене, щоб здобути собі владу.
– І ти хотіла б йому помститися?
– Ні, мій любий, не те. Думаю так, що щасливі люди не мріють про помсту. Але там, на моїй землі, залишилися мої батьки, – ось що клопоче мою душу.
– Бідна моя Олесю! Тепер мені зрозуміла причина твого смутку, що вловлював часом на твоєму личку. Ти тільки накажи – і я спущу на воду галери, риштовані гарматами, і вони попливуть до твоєї землі і покарають твого кривдника.
– Не про покару я думаю, сміливий мій мужу, казала вже. Мені б лише знати, що батьки мої в безпеці. Але ще не час. Треба почекати, доки сини наші підростуть. Три сини – як три соколи. Вони – княжі онуки і мають право на владу. От чого боявся мій лютий ворог Славеслав. Він боявся моїх синів ще тоді, коли їх і на світі не було.
– Ні на кого не ходив я походом. Наш край мирний, ні з ким не вели ми воєн. Але, якщо треба, я зберу військо і на порох зітру того Славеслава. Нехай же доростають наші сини.
Минав час. Сини Олесі та Лесара доростали до віку чоловічої сили і мужності. Якось, коли Лесар був на полюванні і до ночі не встиг повернутися додому, Олеся довго не могла заснути. Вона все чекала свого чоловіка, хоча Лесар і попередив, що, вочевидь, затримається. Врешті-решт її таки здолав тривожний сон. Не встигла Олеся ще як слід очі склепити, як годинник продзвонив північ. І тут почула Олеся голос… Такий до болю знайомий голос. Він лунав наче з того годинника.
«Вставай, Олесю. Не спи. Пам’ятай, що ти княжого роду. Час тобі на рідну землю повертатися. Час тобі батька-матір рятувати, край свій з тяжкої кормиги визволяти».
Прокинулася від сну Олеся. Вона лежала, слухала і не могла збагнути, чий це голос, такий рідний, такий дорогий. І раптом ожило щось в пам’яті, таке далеке і таке близьке.
– Батько! Так, це голос мого батька. Таточку, рідний, озвіться до мене ще раз.
І знову вона почула голос, що, без сумніву, тепер вона була певна, належав її батькові.
– Олесю, доню моя, не час говорити. Рятуй нас з матір’ю і край наш. Бери своїх синів-княжичів і поспішай, щоб не було пізно.
Лесар не дуже вірив розповіддям дружини. Бо як таке може бути, щоб годинник заговорив голосом Олесиного батька?
– Це тривога твоя говорила з тобою, моя Олесю. Але я й сам розумію, що вже час. Сини наші вже виросли. Будемо збиратися.
На воду кораблі поспускали, гарматами рештовані. Але не лише зброя була на кораблях, а й всякі подарунки для краян. Коли три брати-княжичі на корабель ступили, заплакала-заголосила їхня сестра, Олесина донька.
– Нізащо без братів не зостануся. Куди брати мої, туди і я за ними.
– Донечко моя, – умовляв Лесар. – Там небезпечно. Може бути бій. Не дівоча це справа.
– А мама? Чому тоді ти маму з собою береш? Хіба вона не жінка?
– Ну, мама – це жінка особлива. Вона – дочка князя. Вона мусить.
– Я теж особлива. Я теж мушу. Хіба я не дочка принца? Хіба я не внучка того ж таки князя? Якщо буде у тому потреба, я буду рани перев’язувати. Я вмію.
І тут несподівано у дівчини знайшовся захисник. Це був старий лікар-чарівник.
– Візьми, принце, доньку свою. Я дечого її вже навчив. Вона буде мені доброю помічницею.
Все вже було готово до того, щоб розпочати ту незвичайну подорож. І коли кораблі збиралися вже відпливати, на берег прибіг, забувши про свій статечний вік, лікар-чарівник, гукаючи:
– Стійте! Стійте! Почекайте! Як ви могли про таке забути?
І дужі рибалки спустили на воду оновлений вітрильник з княжими гербами на боках, на котрому припливла колись Олеся. Всі здивувалися, а Олеся ледве не заплакала. Лікар-чарівник вів далі:
– Я щасливий, що дожив до того часу. Почекай, дівчино княжого роду. Я мушу над тобою трохи почаклувати. Бо інакше ніхто не зрозуміє, навіщо я у цій казці. Ти, безумовно, прекрасна! Але я хочу, щоб ти була така, як тоді, коли вперше сіла у свій вітрильник. Я хочу, щоб ти була така, як тоді. Одягни, красуне, свій колишній одяг, сріблом-золотом вишиваний та гаптований.
І прошептав щось, звертаючись до моря, до сонця та вітрів.
І сталося диво. Перед здивованими жителями острова Тихий стояла Олеся, яку вони всі добре знали, до якої звикли вже давно, а разом з тим, то була інша Олеся, яку дехто пам’ятав, а дехто бачив вперше, молода, струнка і трохи розгублена. Тепер Олеся зі своєю донькою були, як дві рідні сестри.
– Дівчино княжого роду, – сказав сивий і мудрий чарівник. – Ти мусиш стати перед своїми краянами такою, якою ти від них пішла, щоб ніхто не сумнівався, що це та сама Олеся, їхня Олеся, дівчина княжого роду. Твій вітрильник має бути попереду. Тепер все. Можемо рушати. Я буду з вами. А ще з нами буде боже благословення.
А тим часом у князівстві князя Марка багато чого змінилося. Як тільки відплив вітрильник з княжною Олесею, Славеслав осмілів і знахабнів.
– А що з тим князем рахуватися і на нього зважати? Він навіть єдину доньку свою не зміг захистити. А тепер що він може? Спадкоємців у нього нема і не буде. То що з ним панькатися?
І застогнав край від напасті. Від своїх ворогів, не від чужих. Не міг князь Марко з Славеславом боротися: і слабший був, і горе за дочкою його зсушило, та й зістарівся вже таки. Набридло Славеславу чекати, доки князь Марко помре.
– А навіщо чекати? І так зрозуміло, що я – єдиний його наступник. Вся влада і так належитиме мені.
Та й заточив князя з княгинею у в’язницю. Сидять князь з княгинею, журяться, і нема кому їх визволити – всі бояться Славеслава. Старші ще добре пам’ятають, як хитро і підступно розправився він з княжною Олесею. Сидять князь з княгинею, згадують колишні часи, як добре і мирно княжили вони.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + 7 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.