Старійшина мисливської громади дід Данило сказав:
– Годі нам, братове, сваритися. То найгірше діло. Бо коли до наших мисливських невдач додасться ще й розбрат, тоді хоч з громади тікай. Не треба того, хлопці. А за Гаврилового синка всією громадою вирішували. Так що не треба на когось одного вину складати, хоч би й на Харитона. Що, хлопця не спитавши, з села виселили – то зле ми вчинили, то правда. Але батько його Гаврило Варивода за сина не заступився, то, видно…
– Ти, Даниле, між нами найстарший, – сказав Василь Гамайда, – ми тебе всі поважаємо і слухаємось, цінуємо твоє мудре слово. Але часом і ти не маєш рації. Тимко ще зовсім дитина. Як йому там самому в лісі? Скривдили ми хлопця. Тяжко скривдили. Думаю, що він ніколи вже до людей не повернеться.
– Так йому і треба, – гукнув Харитон. – Перевертень! Я сам бачив, як він на вовка перекидався та по селі так ганяв.
– Не бреши, Харитоне, – тихо, але грізно сказав Варивода. – Я мовчав, я виконав волю громади – виселив, вигнав сина зі свого дому. Жінка й досі сльозами заливається. Але брехи на мого сина розпускати нікому не дозволю. Хоч і тобі, Харитоне. Якщо мій син винен, то він покараний. І годі про те.
Але Харитона не так просто було вгамувати.
– Захищай, захищай свого перевертня. А я сам бачив, як…
Тут до Харитона підійшов Василь Гамайда і мовчки заліпив йому по писку. Той поточився, але Василь не дав Харитону впасти – сам же його й притримав. Рука у Василя була крута. Дехто вже її знав. Всі мовчали. Замовк і Харитон перед видимою небезпекою. Дід Данило тихо сказав:
– Ну от що, братове… Давайте розходитися.
Настала зима. Позамітала все снігами, скувала льодами. Прийшла вона і до лісу. Позасипала глибокими снігами всі дороги і стежинки, і просіки. Дерева стояли святочні, у білих кожушках і в білих шапках.
– Тепер поживемо спокійно, – сказала сосна до сосни. – Тепер ніхто з людей сюди не поткнеться.
– Не тіш себе марними надіями, – відповідала їй посестра. – Незабаром хтось прокладе першу лижню – і почнеться. І мисливці прибудуть, і по хмиз хтось з санчатами прийде. А під Новий рік? Сама знаєш, що почнеться. Не одна з наших молоденьких красунь поляже під сокирою. І ради на те нема.
– Ох! Ох! Чимало кривди приносять нам ті двоногі створіння – люди. І чому їм не сидиться в їхніх селах та містах?
– Тихо. Хтось наче йде.
Замовкли і прислухалися.
– Та це Тимко, хлопець, той, що живе у лісі.
– То друг нашого лісу.
– О, так. Той нікого не скривдить. Жодної гілки даремно не зламає.
– А теж людина.
– Між людьми, як і між нами, всякі бувають. Є зайці і сарни, а є і вовки.
– Тихо. Він іде сюди.
– А ти все ще його боїшся?
– Ну… Все-таки якось…
На галявину виходить засніжений Тимко. Підходить до сосен.
– Що, померзли? Нічого. Он які кожушки зима вам подарувала. А шапки які. Ви тепер справжні красуні. Тепер ніякий мороз вам не страшний.
– Ох, ох, – застогнали сосни під вітром.
– Розумію вас. Треба пережити зиму. А там і весна прийде. Ліс повеселішає. Всім зараз важко. Зима… Ти щось сказала, білочко?
– Сказала, сказала. Я голодна. І мої білченята також. Ой, які голодні.
– А як же так сталося, Намистинко? Ти ж така працьовита. Де ж твої припаси, що ти заготувала на зиму?
– Ой, ой! Де мої припаси! Якби ж я знала, де вони, то ми б не сиділи голодні. Ти ж знаєш, що ми, білки, любимо дещо з наших припасів ховати. От і я… Заховала. І забула, куди. А тут ще той сніг.
– Ну, нічого. Не плач. Бери своїх білченят – і мерщій до мене. Я всього надбав: і шишок, і грибів, а головне – не забув, куди поклав. До весни вистачить. Та накажи своїм білченятам, щоб не пустували. У мене має бути порядок.
Зраділа білка, білченята повеселішали та й ну пустувати. Аж довелося Тимкові на них насваритися. Не дуже, а так, злегенька, щоб трішки вгамувалися.
Не встиг Тимко білку з білченятами вирядити, як прийшов кабан Іклан. Довго рохкав, ніяково переминався, аж потім сказав:
– Чи нема в тебе часом, хлопче, чогось їстівного?
– Та як би не було? Є, звичайно. А чом же ти, господарю, так погано про свою родину подбав, що на зиму нічого не припас?
– Та я б припас. Але мої поросята такі ненажери, що все швиденько поз’їдали, а тепер кувікають, що спасу нема. Жінка й вигнала мене з хати, щоб якось харчу пошукав. А де ти його, того харчу, знайдеш серед зими? Все снігом замело. То от… До тебе прийшов – може ти моїй біді поможеш. Якщо вже не мою родину, то хоч мене нагодуй.
– Хитрющий ти, Іклане, як я бачу. Поросята нехай вдома голодні кувікають, а ти до мене в гості прийшов. Ну та добре вже. Іди, поїж сам та й додому своїм візьми.
– Ого, скільки в тебе жолудів.
– Виходить, що я кращий господар за тебе.
– Так у тебе ж поросят нема.
– Що нема – то правда. Але ж, коли вони є, то треба про них подбати.
Іклан їв, чавкав, та рохкав від задоволення, а потім від надлишку почуттів ще й рити почав.
– Е, е, – загукав Тимко. – Я розумію, що ти – свиня. Але, якщо вже тебе нагодували, то не рий, невдячна ти тварина.
Іклан зніяковів, а коли оговтався, то сказав:
– А можна, я у тебе трохи поживу?
– Е, голубе, ні. Тобі треба про дітей своїх дбати, що голодні вдома сидять.
– А можна, я в тебе хоч трохи посплю?
Не встиг Тимко ще нічого відповісти, як Іклан вже захропів. Поспавши в смак, прокинувся та й ну знову жолудями ласувати.
– Е, друже, ні, – обурився Тимко. – Поїв, поспав, тепер поїсиш та й знову спати? А діти, ледача твоя душа? На ось тобі мішок жолудів та мерщій додому. І щоб з мішка жодного жолудя не з’їв. Ти вже наївся досита. А це – для твоєї дружини і твоїх дітей. Чув?
– Та чув, чув.
– Свиня – вона і є свиня. А дякувати за тебе хто буде?
– Рох, рох! А я й забув. Дякую, щиро дякую. Але я б охоче в твоїй коморі трохи пожив би.
– Іди вже, йди. Вдома на тебе чекають.
Дуже не хотілося кабанові виходити з теплої комори на лютий холод, але мусив. А під вікном у Тимка вже стояв і тремтів від страху і від холоду новий гість. Цього разу це був заєць.
– Чого тобі, куцохвостий? – запитав Тимко.