Жив собі на світі казкар.

Чи натомилася дівчина від вражень та переживань, чи море так її заколисало, а скорше за все, що русалка Мідана пошкодувала дівчину і наслала на неї міцний сон. Олеся й сама не помітила, коли і як заснула тихим, здоровим, безтурботним сном натомленої людини. А вітри бавилися собі вітрилами, ледве не перевертаючи човен. Ось-ось вітрила не витримають пустощів вітру та й розірвуться на шматки. Аж раптом наймолодший з вітрів Південний вітер сказав:
– Агов, хлопці, стійте-но. Ви тільки гляньте, яке диво спить у човні.
На морі настала тиша. Всі чотири вітри схилися над човном.
– Дівчина, – сказав один з вітрів.
– А яка гарна! – здивувався другий.
– Як же вона може спати, коли ми наробили тут стільки галасу?
– Ми ж могли її перелякати!
– А могли її човен пустити на дно. Разом з нею.
– Ні, хлопці, так не годиться. Таку вроду губити не можна. Несімо її… Куди? Куди краще направити її човен?
– А хто його зна. Може несімо до турків. Вони здавна цінували дівочу красу.
– Цінували! А якже! Щоб продавати в рабство і наживатися. Ні вже! Несімо краще до Криму. Край благодатний, нехай там собі живе. А від неї і рід піде… Красуні та красені. Хотів би я колись їх побачити.
– Побачиш колись. А зараз не про те. Брате Східний вітре, подуй злегка у вітрила. Бачиш, вони зовсім обвисли і човен зупинився. А знаєте, братове, що я вам скажу?.. Віднесімо ми її човен на острів Тихий. Пам’ятаєте, там бухточка така затишна є? Благодатна місцина, скажу я вам. Якби я був рибалкою, я оселився би тільки там. А так мушу віятися по світах.
– А чому на Тихий?
– Як тобі сказати?.. Там живуть король з королевою, а у них є принц. Красень, а ще й досі не жонатий. От я і подумав…
– Ти правильно подумав. Тільки от… Ми ще про дівчину нічого не знаємо: хто вона така, чому опинилася сама у морі на човні під вітрилами. Все це не просто так собі. Тут мусить щось критися.
– А ви помітили на човні княжий герб?
– Я й уваги не звернув.
– А я відразу зауважив, бо багато бачив на світі. Дівчина та княжого роду. От що я вам скажу.
– А за що ж її так?
– Хтось явно хотів її смерті. Серед людей таке буває. Тих людей інколи важко зрозуміти.
– А врода яка! – захоплено промовив Південний вітер і все віяв та й віяв теплим повівом над личком красуні.
– А ти, Південний брате, тільки б про вроду і думав, більше тебе нічого не обходить, – дорікнув молодшому братові Східний вітер.
– А що мене ще має обходити? Якби ти, брате, трохи молодший був, то й тебе нічого більше не обходило б, окрім дівочої вроди.
– Давайте ми відлетимо. Нехай дівчина поспить у спокої. Вранці сонечко її розбудить – і всі примари щезнуть.
– Якби ж то так. Ти тільки уяви, як їй було страшно. Сама, серед моря, у вітрильному човні, і навіть без весел.
– А тут ще й ми. Теж хороші! Нічого не скажеш…
– А що ми? Ми – вітри собі. Наша справа – віяти.
– А ще – думати.
– Прийнято вважати, що вітри не думають.
– Ех, як би я хотів знати, хто прирік її на таке.
– Чекати зосталося не довго. Дівчина прокинеться і все розкаже.
– Якщо захоче.
– А чому б їй не захотіти?
– Негоже вітрам з людиною в розмови заходити.
– То що, хлопці, несемо до острова Тихого?
– Та хоч і до Тихого, аби тільки вона нарешті у безпеці була.
– Та буде у безпеці, нехвилюйся так за неї. І не просто у безпеці, а щасливою буде. Не може ж бути такого, щоб така краса не запала в серце молодому принцу.
– Гомонячи отак, вітри відлетіли, щоб не будити дівчину своїм шумом та галасом. Вранці ж вирішили мчати човен до острова Тихого.
Вітрила обвисли. На морі запанував повний штиль. Хвилі ледь-ледь перехлюпувалися між собою. Дівчина спала, забувши про всі свої злигодні. Спала і посміхалася увісні. Вже й місяць, що виглянув з-за хмари, побачив її та й задивився, дивуючись.
– І не молодий вже я, вже стільки часу свічу над землею, а вроди такої ще не бачив. Стривай, стривай… Чом не бачив? Бачив! Та це ж князівна Олеся! Що ж її принесло в море? Як їй не страшно на тому хисткому човні? Хвилі ж не завжди такі тихі та лагідні. О, я знаю, вони бувають, як гори. Проковтнуть ненароком її човника – і не помітять. Ні, треба щось робити. Тільки що? Як дівчині допомогти? Кого покликати на допомогу?
Доки місяць отак розмірковував де не взялася страшна хижа акула. Вона давно вже стежила за тим човном. Тут пахло поживою, ніжною і смачною. Ніхто не міг їй завадити. На вітрильники акула нападати не зважувалася, але тут… Акула відчувала, що цей випадок особливий, тут їй можна. Вона тихенько, але швидко наблизилася до човна. Ще мить… А місяць бачив і не знав, що робити, як захистити дівчину від страшної хижачки. Але ж він мусить негайно щось придумати. Мусить, бо потім собі того ніколи не простить. Місяць впав на воду між човном і акулою та й гукнув:
– Русалко! Русалко Мідано, ти тут?
– Тут я, місяцю.
– То допоможи. Чого ж ти ще чекаєш?
– Я й сама боюся тієї страшної хижачки.
– То поклич когось. Бо я не зможу надовго її затримати.
Акула ніяк не могла зрозуміти, що це за перешкода стала на її шляху. Спершу вона хотіла на місяць напасти, бо від її зубів порятунку не було, але незабаром зрозуміла, що на її шляху стало щось неїстівне. Хижачка хотіла якось ту перепону обминути, та нічого з того не вийшло. Якби акула була псом, то вона б загарчала, але гарчати акула не вміла, а тому тільки сердито клацала зубами. Але саме в цей час підоспіла допомога. Русалка Мідана покликала кілька дельфінів. З одним зубаста хижачка ще позмагалася б, але з кількома… Акула різко розвернулася та й попливла шукати іншу здобич. Це була перемога. Життя дівчини було врятовано. Але переможцям навіть нікому було подякувати, бо дівчина спала собі тихим сном, не підозрюючи, яка небезпека її обминула. Всі мовчки розійшлися, а місяць зайшов за чорну хмару. Він мусив трохи відпочити від пережитого. Незабаром вже настане ранок і зійде сонце. І небо, і море вже готувалися до його приходу.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.