– Щось не таланить нам, – бідкаються. – І місце ж наче добре було, а от… Чи то ми вже полювати відівчилися, чи звірина порозумнішала? Неталан якийсь.
А Харитон і каже:
– А я вам інше скажу. Нещастя приносить нам отой Вариводин хлопчисько. Як тільки ми його візьмемо з собою, так і неталан.
Харитону ніхто не вірив. До чого тут хлопчисько? Мовчить Варивода. Нікому нічого не каже. Добре він знає, що це через його сина вертаються мисливці додому порожнісінькі. Сердиться Варивода і мовчить. А коли зостануться з сином на одинці, тоді вже шпетить свого Тимка на чім світ.
– Це, шибенику, знову твої витівки? Твої, я знаю. Ой, доведеш ти нас до біди.
Мовчить Тимко. Опустить голову та й мовчить. А що він скаже? Брехати з роду не вмів, а сказати правду… Ні, він вже краще мовчатиме.
Перестав батько брати сина з собою на полювання.
– Сиди вдома, – каже до Тимка. – Будеш жінкам допомагати. Вчися бабської роботи, якщо до чоловічої не здатний.
Але це не допомагало. Бо Тимко якось нишком вивідає, куди мисливці йти збираються, піде потай до лісу та й попередить усю звірину. Порожньо в лісі. Хоч би тобі якого найгіршого зайця підстрелили. Нічого!
– Як закляв хто, – дивувалися досвідчені мисливці. А Тимко нишком собі радів, що йому знову вдалося запобігти лихові. Тільки старий Варивода не дивувався, бо він добре знав, у чому причина мисливських невдач. Мовчить Варивода. Людям нічого не каже. А сина свого Тимка так вже шпетить, так вже сварить. А якось навіть добряче-таки його відлупцював. Думав, схаменеться хлопець, боятися буде. Та де там! Хіба такого злякаєш? Він і далі за своє. Вже ті мисливці критися стали: нікому ні слова не кажуть, куди вони на полювання збираються. Та Тимко однак якось вивідає, піде до лісу та й попередить всіх лісових мешканців. Нарешті все це набридло старому Вариводі і став він свого сина перед полюванням в хаті замикати. Замкне – і нікуди не випускає. Спершу це допомагало. Сидить Тимко під замком, а мисливці полюють собі безборонно. На кого хочуть, на того й полюють. Повеселішали мисливці, що мисливське щастя знову до них повернулося. Радів старий Варивода. Нарешті він придумав, як приборкати свого чудного непокірного сина. Засумував Тимко. Не їсть, не п’є та все думає, як йому своїх менших братів про біду попередити.
От якось сидів хлопець під замком у власній хаті та все отак журився. Подивився у вікно та й побачив ворону. Вона літала собі, шукаючи щось їстівне. Коли раптом рятівна думка хлопцеві до голови прийшла. Зрадів Тимко, аж засміявся, руками об пол вдарився.
– Дурень я! Дурень! А птахи? Я про них якось зовсім забув.
Вистромив він голову у кватирку та як гукне по-воронячому:
– Вороно, вороно, лети-но скоріш сюди. Та швидше ти повертайся. Це я тебе кличу, я, Тимко.
Ворона з недовірою ставилася до хлопчисьок, бо в них завжди щось лихе на думці було: яку б пакість вороні зробити. Але тут… По-воронячому ж гукає. Та й підлетіла до самого вікна.
– Кар! Ну?.. Чого тобі?
– Полети в ліс. Знаєш, на Петрові горби. Попередь всіх, що завтра там мисливці будуть. То нехай звідти на якийсь час всі виберуться.
– О, це погана звістка. Добре, що ти сказав. Я миттю.
І знову мисливцям не поталанило. Знав старий Варивода, здогадувався, що і цього разу не обійшлося без його сина.
«Але ж я його замкнув, – думав старий, – і ключ з собою забрав. Як же ж він примудрився? Біда мені з ним. Справжня біда. Це ж коли односельці довідаються, виженуть вони мене з села з усією моєю родиною. І що тоді ми будемо робити? А Тимкові байдужісінько. Він про таке і не думає. Рибу йому жаль, звірину шкода. Та ж вони на те і є, на те їх Бог створив, а йому шкода. А про батька з матір’ю, про братів і сестер подумати не хоче. Доведеться мені вигнати його здому. Шкода, та доведеться. Нехай іде собі, куди хоче. Чого ми всі маємо страждати із-за його дурної голови? Нехай сам страждає, як йому розуму бракує».
Сказав про те Варивода своїй жінці, а та в плач.
– Серця ти не маєш, бузовіре. Звірина з своєю дитиною так не вчинить. Звір і людську дитину за свою прийме, як їй біда. А ти… Що ти за батько такий? Своєї дитини тобі не шкода.
– Шкода, стара, ще як шкода. Але що ж робити? І односельців жаль. У них же діти. Ти ж знаєш, що наше село живе з рибальства та мисливства. А зима прийде. Що тоді?
Нічого не хотіла слухати Вариводиха. Вона плакала, голосила, наче її Тимка вже й на світі не було.
– Ну добре, стара, – зітхнув нарешті Варивода.
– Нехай поки що живе з нами. Але, коли довідаються односельці, то буде нам всім непереливки.
Все залишилося, як було. Але довго так не могло тривати. Тим паче, був у Тимка лютий ворог – птахолов Харитон. Він не міг простити хлопцеві, що той відлякав його пернатий товар і тим самим позбавив птахолова його прибутків. Пильно стежив він за хлопцем. І таки допильнував, таки угледів, як Тимко з вороною перемовлявся. І коли знову на мисливців чекала чергова невдача і вони ремствували на свою долю, птахолов сказав:
– Нічого нам, товариство, нарікати на свою долю. Доля тут ні до чого. Маємо біду серед нас, у своєму селі.
– Вважай на слова, птахолове. Що ти таке кажеш?
– Знаю, що кажу. Має Варивода синка наймолодшого. От від нього всі наші біди.
– А чого це ти на хлопця наклеп зводиш? – заступився за Тимка котрийсь з мисливців. – Своїх дітей нема, то на чужих можна поговір пускати?
– Та не слухайте ви його. Бреше він. З птахолова ніколи не буде порядного мисливця.
– Не брешу. Знаю, що кажу. Відьмак він у нього, от що.
– Зроду-віку у нас в селі відьмаків не було.
– Нащо таке казати?
– До суду тебе не поведемо, але різок всиплемо привселюдно, якщо не підтвердиться те, що ти плещеш своїм дурним язиком.
– Я не плещу. Я сам бачив, як той хлопчисько з вороною перемовлявся.
– Ні, ви тільки послухайте, що той навіжений верзе! Хлопець перемовлявся з вороною!
– Не вірите? А ви запитайте у старого Вариводи, чому він свого синка перед полюванням у хаті замикає, чому він його з собою на полювання не бере, чому до справи не привчає. Наші діди-прадіди всі з рибальства та полювання жили. То що нам тепер із-за якогось тупоголового відьмака промисел свій міняти?
– Чекай, Харитоне, про відьмака ми вже чули. Ти толком все поясни. З чого ти це взяв? Про ворону ти, ясна річ, видумав. Як це людина з птахом може розмовляти?
– А от може. Не хто інший, а Тимко повідлякував від мене всіх пташок і я мусив припинити свій промисел. А прибуток я з того промислу добрий мав.
– Нечесний був твій промисел, – сказав котрийсь з мисливців, і всі схвально загули, підтримуючи сказане, бо таки не любили ні Харитона, ні його промисел.
– Дозвольте, – обурився Харитон. – Ловити птахів – то, по-вашому, зле. А вбивати – не зле?