Жив собі на світі казкар.

Аж тут якось дивиться князь Марко, а на вікні княжої в’язниці голуб сів. Та так вже гуде, наче кличе до себе. Висипав князь йому крихти з хліба та й каже:
– Чому ж ти, голубе, раніше до мене не прилітав, коли я княжив? Чи так би я тебе пригостив? Чи так би я тебе привітав? А тепер що? Лютий ворог мені крила зламав, всі мої здобутки і почесті собі забрав.
І загув голуб, заговорив людською мовою:
– Не сумуй, князю, не печалься, княгине. Поспішають до вас на порятунок кораблі, гарматами рештовані, а попереду пливе вітрильник, а на тому вітрильнику спішить до вас ваша донька Олеся, а на тих кораблях її муж-лицар та їхні сини-княжичі, а з ними і їхня донька-красуня, що мужністю своєю до лицаря гідна дорівнятися. Моліться богам своїм та чекайте. Не довго вже вам зосталося бідувати. Готуйтеся до великої радості.
Та й полетів той голуб. А княгиня в сльозах прошептала:
– Щоб тебе, голубе, сокіл не наздогнав, кібчик не підстеріг за твою добру звістку.
От сидять князь з княгинею, думають-гадають, щоб все це мало означати.
– Невже наша Олеся жива? – плакала княгиня.
– А мабуть-таки жива, – посміхнувся князь. – Начувайся, Славеславе. Не плач, моя княгине. Давай краще помолимося нашому єдиному християнському богу, складемо йому подяку, що зберіг нам нашу Олесю, і попросимо в нього щасливої дороги тим кораблям, що спішать нам на порятунок.
До Славеслава поспішали гінці. Вони гукали ще здалеку:
– Князю наш славний! – це він наказав так себе називати. – Пливуть по ріці військові галери, гарматами рештовані.
А треба вам знати, що той Славеслав не мав великої відваги. Власне, ніякої відваги він не мав. Це про таких кажуть:
«Молодець проти овець, а проти молодця сам, як вівця».
– Як прибудуть, то найперше спитайте, чого вони хочуть. Якщо данину, то дайте, скільки забажають, якщо навіть для того доведеться спустошити всю княжу казну. Нічого, наповнимо. Люд у нас багатий.
Гінці незабаром повернулися, гукаючи:
– Вже прибули, славний наш князю. Їхній ватаг сказав, що вони не хочуть ніякої данини. Вони тебе кличуть, володарю.
– Мене? – Славеслав не на жарт перелякався.
– А навіщо я їм?
– Не знаємо, володарю. Так вони сказали. А ще поряд з їхнім ватагом дівчина стоїть, гарна, як сонце. Зодягнена по-нашому: одяг її вишиваний та гаптований. А народ так і вигукує: «Олеся! Олеся!».
– Олеся? Та бути такого не може. Її давно вже на світі нема.
Славеслав зблід, губи йому тремтіли.
– Скажіть, що я нездужаю. Або ні. Скажіть, що мене нема.
– Народ бунтує, володарю. Дехто нахваляється силою тебе привести.
– І ви мені це кажете? Ви? Мені? Вашому повелителю?
– Кажемо, бо мусимо. Хто б з доброї волі таке казав?
– Я негайно накажу вас стратити.
– Твоя воля, володарю. Але чи ти чуєш? Натовп вже гамселить у ворота.
– Гамселять? У ворота? Ах, так, вже чую. Та як вони сміють?
– Сміють, володарю, бо вони – народ.
Площа вирувала. Люди несли на руках Олесю, а поряд ішли Лесар, три їхні сини і красуня-донька, що тепер як дві краплі води була схожа на свою матір. Тут були вже князь Марко з княгинею, щасливі та усміхнені. Нарешті вивели Славеслава. Його майже несли два дужих хлопці, а він впирався, переляканий і жалюгідний, і белькотів щось блідими пошерхлими губами. Таким його ще ніхто ніколи не бачив. Від його пихи і сліду не зосталося. Навпроти Славеслава стояла Олеся і дивилася на нього призирливо і з огидою. У Славеслава не було слів. Він благально простягав до Олесі руки, губи його ворушилися, та слів не було чути. Можна було подумати, що Славеслав молиться до Олесі.
– Що, Славеславе? – спитала Олеся. – Ти думав, що я загинула, а я, бачиш, жива. Не до мене молитися треба. Я що? Жінка княжого роду. Підніми очі до неба та помолися богу, єдиному для всього сущого на землі. Та я не знаю, чи бог почує тебе, бо ти і твої вчинки далекі і від бога, і від людей. А зараз, люди добрі, хто хоче сказати за Славеслава якесь добре слово? Хто хоче захистити його? Кому цей чоловік зробив хоч на ніготь добра? Нема таких. Бачиш, злий чоловіче.
– Смерть йому! Стратити його! – завирував натовп. І тут наперед вийшов старий, мудрий лікар, що був водночас чарівником Олесиної казки.
– Ні, – сказав спокійно. І натовп затих.
– Ні, не смерті заслуговує ця людина. Бо гідно вмерти не кожен має право.
Він підняв руку і сказав тихо, але владно.
– Прости мені, боже. Бо тільки ти маєш право судити нас грішних. Я тільки хочу, господи, якщо на те буде воля твоя, щоб на цій благодатній землі не було більше зла. Нехай розсиплеться воно на порох і нехай рознесуть його вітри.
І всі побачили, як Славеслав раптом зчорнів, а потім став купкою пороху. Де не взявся вітер, підхопив той порох та й поніс. Кожен з присутніх дуже боявся, щоб на нього не впала жодна порошинка.
На березі Дніпра починалося велике свято. Палали вогнища, готувалися різні страви, лоскотав ніздрі дух смаженого м’яса. Молодь заводила танці. Співці співали пісень, і старих, і нових, щойно складених, про Олесю – дівчину княжого роду, що красою вона, як зоря ясна, і що має та дівчина чарівну силу, яка перемогла зло. Олеся вже вкотре розповідала свою дивовижну історію. Її вже всі знали і розказували одні одним, прикрашаючи все новими та новими подробицями. Так народжувалася легенда – легенда про дівчину княжого роду.
А де ж княжичі? Де Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь? Бо це були саме вони, діти Олесі та Лесара. А он вони. Побравши посохи, бредуть понад Дніпром, не обминаючи жодної кручі. Так йшли вони, йшли, аж стали на прегарній місцині. З гори їм відкрився незвичайний краєвид, і вони стояли, наче зачаровані тією красою. Внизу плив Дніпро, широкий, мудрий, споглядав світ, розуміючи свою значимість в ньому. Раптом Кий гукнув:
– Тут буде велике і славне місто Київ-град.
І відлуння по обидва береги Дніпро стоголосо повторило:
– Київ! Київ! Київ!
– Київ! – повторили Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь. Тут Кий удирав об скелю своїм посохом і зі скелі забило цілюще джерело.
– Це добрий знак, – сказав Кий, – бог благословляє наш славний почин.
Всі четверо стали на коліна, у поклоні припали до землі, а потім звели очі до неба і стали молитися. Вони молилися тими молитвами, яких навчила їх мати, до того єдиного бога, творця всього видимого і невидимого, що вже був на тих землях, але ще не всі його знали. Ще колись настане той благодатний час, коли охреститься Київська Русь, але це буде колись.
НЕЗВИЧАЙНИЙ ДАР
Назву села Лісове ніхто не вигадав. Її вигадувати не було потреби. Село і справді розкинулося серед болота, озер та лісів. Люди в тій місцевості жили з рибальства та з полювання. Не наділив їх Бог родючими землями. Кругом були лише болота, озера та ліси. Але ніхто не нарікав, бо озера кишіли рибою, у лісах водилося видимо-невидимо всякої звірини. А на болотах гніздилося чимало перелітної птиці. З того і жили. Родини тут були великі, багатодітні, бо руки працьовиті та голови розумні потрібні були. Підросте хлопчик – тут-таки змалечку його й до рибалки привчають, а потім і на полювання з собою беруть, щоб привикав. Зіпнеться на ноги дівчинка – матері береться допомагати. У жіноцтва теж роботи вистачало: шкірки вичиняти, кожушки з них шити. Та ще й розшивати їх всякими візерунками, щоб вже потім, коли ті кожушки на базар повезуть, покупець ока не міг би від них відвести. Жінки та дівчата, наче змагалися між собою: котра з них краща майстриня.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.