– Я знаю, тату.
– Але я, розумнице моя, хочу довірити тебе іншому богу. Єдиному християнському богу. Він не покине тебе і ніколи тебе не зрадить. Тільки треба молитися йому. Якщо навіть ти вже не встигнеш навчитися жодної молитви, то молися до нього своїми словами. Він почує тебе і прийде тобі на допомогу. Я не казав тобі про нашого бога. Чекав, доки ти підростеш, бо це небезпечно. Але тепер я розкажу тобі про нього. Я хочу, щоб ти охрестилася і одягнула на шию ось такий хрестик.
І князь показав доньці хрестик, що висів у нього на шиї.
– Такий хрестик є і в твоєї матері.
Не кажучи ні слова, Олеся розстебнула гудзик і теж дістала хрестик, що був у неї на грудях. Князь і княгиня радісно скрикнули.
– Доню! Коли ж ти?
– Чому ж ти нічого нам не сказала?
– Боялася вашого гніву.
Ладнали великий вітрильний човен. На ньому не мало бути жодного весла. За тим пильно стежили. Тільки напнуті вітрила. Олеся мала пливти на тому човні, підвладному хвилям і вітрам.
Нарешті човен був готовий. Славеслав сам особисто перевірив, чи на човні і справді не було десь прихованого жодного навіть маленького весла. Марна тривога. Бо що могла б зробити слабка дівчина, маючи навіть весло? Ще доки човен пливтиме по річці, то може щось би їй і вдалося. А потім, коли ріка винесе той човен у відкрите море? Як впоратися їй з хвилями та вітрами? Всі знали, хоча про те ніхто не говорив, що суджено човну або затонути, або розбитися о скелі. Тільки ніхто не знав, скільки часу його носитимуть морські хвилі, доки бавитимуться тим човном морські вітри.
Олесю спорядили, як годиться: короб з одягом і прикрасами, харчі, питна вода, – все, що треба для подорожнього. Єдине, чого ніхто Олесі не міг дати, це надії на те, що та подорож триватиме довго.
Спокійна, аж наче велична, сіла Олеся у той човен, помахавши рукою на прощання. У своєму найкращому одязі, вишиваному та гаптованому, дівчина скидалася на царівну чи принцесу. Лише корони їй бракувало.
– Яка ж вона гарна, – у розпачі казали хлопці, шкодуючи, що вони не князевичі і що не для них така наречена.
– Яка ж вона гарна, – плакали дівчата, що колись заздрили Олесі, а тепер подумки тішилися, що вони не князівни. На березі ридма ридала княгиня, забувши про свою пишноту і велич. Вона була мати і розлучалася з єдиною донькою. І всі те розуміли. Один тільки чоловік тішився, що все йому так легко вдалося. Це був Славеслав. Він всіх намагався заспокоїти і підбадьорити.
– Чого ви плачете? – казав. – Велика честь випала доньці нашого князя. Сам морський бог бере її за дружину. У розкоші та багацтві житиме.
Хтось з хлопців не витримав і ущипливо зауважив:
– А ти, Славеславе, як найближчий родич, мав би провести дівчину аж до пишних хоромів морського бога. Може б і не повернувся у наші краї. Де вже там! Так і залишився б жити під водою у розкоші та багатстві.
– А може якась акула тобою поснідала б, – докинув другий.
– Що ти! Пошкудуй бідну акулу. Її знудить або вона викинеться на берег.
Славеслав побуряковів.
– Це хто там язики розпускає? Дивіться, щоб я вас часом не відрядив у почесний супровід княжни.
– То й добре зробив би. Думаєш, хтось з нас злякався б? Тоді може дівчина жива лишилася б.
А тим часом підплив другий човен і вивів вітрильник на середину ріки. Далі вже він мав пливти сам. Хвиля вдарила в просмолені боки човна, вітер заграв у вітрилах – і човен поплив впевнено, рівно, спокійно, все набираючи та й набираючи швидкості. Можна було подумати, що тим човном керує вправний човняр. Олеся дивилася обабіч, прощаючись з рідними берегами. Не плакала. Не хотіла, щоб хтось бачив її сльози. Може б і заплакала, якби знала, що ті сльози допоможуть. Та дівчина знала: їй не допоможе вже ніхто. І ніщо.
Під вечір, коли вже сонце прощалося з річкою і з землею, йдучи на спочинок, Олеся побачила широке синє море. І гарно було дівчині на нього дивитися, і страшно водночас.
«Якби то хоч в день, – з острахом подумала дівчина. – А то ж надходить ніч. І сонце заходить червоно. Коли б не на вітер».
Ріка обережно передала Олесин човен морським хвилям, а ті закрутили його, загойдали, здивовано дивлячись на прегарну дівчину, що сиділа в човні. Хвилі зашепталися, засперечалися, а потім послали за морськими вітрами, аби ті побачили, яке диво принесла їм ріка. Прилетіли морські вітри і зусібіч вдарили у вітрила. Олесі стало дуже страшно самій, проти ночі, серед морських хвиль і розбурханих вітрів. Довго дивилася дівчина на ту стихію, а потім лягла на дно човна, накрилася теплою маминою хусткою і заплющила очі. Нехай вже буде те, що їй судилося. Тепер могла собі вже і поплакати. Плакала і молилася тому єдиному богу, що мав владу і на небі, і на землі, аби не покинув він її в найскрутніший час. А хвилі ревли, а вітри стугоніли, і вже човен не гойдався, а ледве не перекидався, щоб зачерпнути солоної морської води та й піти на дно.
«Тільки не бачити, тільки не дивитися на розбурхану стихію, – думала Олеся. – Нехай вже буде те, що має бути».