– Знаю і я про того хлопця, – сказав риб’ячий цар. Лісовик посмілішав. – То я, власне, за нього просити хочу.
Чоловічок ще раз поклонився.
– Хлопець доходить до зросту. Йому б вже час і про пару подумати, а він у лісі з нами живе. Із-за того, що Тимко нам допомагав, про мисливців нас попереджав, люди вигнали його з свого суспільства. Що ж йому тепер все життя самому бути? Чи не можна йому якось допомогти?
– Можна, – заклекотів орел. – Тим паче, що і в мене у тому питанні проблеми чималі. Ну… Ви знаєте, а може й не всі знають, що взяв я собі за дружину людську дівчину. Сподобалася мені, – от і взяв. І народилася у нас з нею дочка. Красуня, скажу я вам. Дружина наполягала, щоб Оленою її назвали. Я не міг їй суперечити, але домовився, що дівчину нашу будемо звати не Олена, а Орлена. І по-людськи ніби, але й по-орлиному. От і доросла вже моя Орлена до віку, коли саме розцвітає дівоча краса. А де їй пару шукати? У людському світі вона вже жити не зможе – у неї вже зовсім інші уявлення про світ. Спробував я їй хлопця з людського світу принести. Та нічого з того не вийшло. Не так це просто. Хлопець той сумував, Орлена плакала, жаліла його. А головне те, що він їй зовсім не сподобався.
– Волі в нього замало, – каже донька. – Приземлений він дуже. Такий ніколи не зрозуміє ні краси гір, ні краси польоту, ні широти простору.
Таки й від мене щось перебрала моя Орлена. А тепер, батьку, і клопочися, де їй нареченого взяти. Вона в мене свавільна, розумна і волю любить. Скалолазка. Шкода тільки, що літати я так її і не навчив. Думаю, що цей ваш Тимко був би їй до пари. Але спершу я сам хотів би на того хлопця подивитися: чи такий він, як ви про нього розповідаєте.
– Ану, зелений, – рикнув лев до лісовичка, – чи не можна за Тимком когось послати?
– Чому не можна? Можна. Он синичка літає – її й пошлемо.
Понедовгім часі Тимко стояв перед трьома царями, спокійний, гордий, з почуттям гідності.
– Чи ти, хлопче, знаєш, перед ким ти стоїш? – заклекотів Орел.
– Знаю, – спокійно відповів Тимко. – Перед трьома царями.
– І тобі не страшно?
– Ні.
– Чому ж так?
– Бо я нічим перед вами не завинив. На мене ніхто з ваших підданих не може поскаржитися: ні птах, ні риба, ні звір. Я нікого не скривдив, а чим міг, тим допомагав.
– Чи думаєш ти, що заслужив нашу милість?
– Про те не знаю. Якщо сказати правду, то не із-за царської милості я старався.
– А із-за чого?
– Я робив те, що мав робити, не чекаючи за свою працю нагороди.
– Ти чесний хлопець, Тимко.
– І хоробрий.
– І вмієш триматися гідно навіть перед царями. Це робить тобі честь, людське дитинча.
Аж тепер злегка вклонився на знак поваги, пошани і вдячності за добрі слова.
– А чи не хотів би ти, хлопче, – запитав обережно орел, – женитися на моїй доньці? Вона – дівчина людська, як і ти, тільки в характері у неї є щось орлине. То як?
– Не знаю, царю пташиний. Не бачив ще твоєї доньки.
– А того, що вона – царева донька тобі не досить?
– Ні, царю, не досить. Найперше треба, щоб дівчина мені сподобалася. І щоб я їй до душі прийшовся. У нас, у людей, так прийнято.
– Ти, хлопче, чесний і розумний. Якщо ми поєднаємося, то між нами і людиною настане вічний мир. Приходь завтра сюди о тій самій порі. Побачиш мою Орлену.
Неспалося тієї ночі Тимкові. Сон кудись завіявся від нього. Замість того перед очима в хлопця стояла дівчина: то русокоса, то чорнява, то кароока, то з очима голубими, як небо. Орлена… Чи Олена… Ні, він її буде кликати Оленою. А як він їй? Чи сподобається? Таке питання перед Тимком ще ніколи не виникало. Він мусив те визнати, що відвик від людей, а про дівчат і думати забув. А от тепер… Яка вона? І про що він з нею буде говорити?
Вранці, як міг, причепурився. А зрештою, як собі хоче та незвичайна дівчина. Нехай приймає його таким, який він є у своєму повсякденному житті. Зібрався Тимко та й пішов до того найстарішого дуба. А там… Там стояла така дівчина, яку не могла намалювати найфантастичніша Тимкова уява. Невеличка, рухлива, так і здавалося, що вона зараз злетить вгору і полине кудись у синє небо, бо виглядало так, що її зовсім не тримала земля. Погляд у дівчини і справді був орлиний. А очі… І справді, які в неї очі? Того Тимко так і не визначив. Як у сні: то карі, то сірі, то наче голубі, то зеленаві… Одне знав Тимко, що легко розлучитися з тією дівчиною він вже не зможе. Запала вона йому в душу.
«А що, коли Олена мене не захоче?» – з острахом думав хлопець. Думав так і мовчав. Щось подібне крутилося, мабуть, в голові Орлени, але вона почувала себе сміливіше. Може тому, що була все-таки царевою донькою. Вона перша заговорила, сказала, наче проспівала:
– Чому ж ти мовчиш, хлопче? Чи тебе твої батьки звичаю не навчили, що ти мені і не поклонився, що ти зі мною і не привітався? Чи ти розгубив всю батьківську науку, у лісі живучи?
– Вчили мене звичаю мої батьки і не розгубив я ту науку, в лісі живучи, та твоя врода так глибоко вразила мене, що я й на привітне слово не спромігся. Здорова була, люба дівчино, і нехай буде здоровий і красний весь твій рід.
– Гарно вмієш говорити. А тепер ходімо звідси. Нехай царі свою раду радять, а ми з тобою підемо свою раду радити. Не бійся, татку. Не дивися на мене так застережно. Цей хлопець мене не скривдить. А тепер, хлопче, показуй мені свої володіння.
– Що ти! Що ти! Ор… Олено! Які володіння? Я друг лісу, а не володар.
– Знаю, знаю. Багато про тебе наслухалася. Всякого.
– Всякого? – занепокоївся Тимко.
– Та не лякайся ти. Доброго наслухалася. Ну, ходімо. Покажеш мені кращі місця в своєму лісі. А раптом мені сподобається тут, і я поміняю свої гори на твій ліс? Хоча… Я краще тебе в свої гори заберу, ніж сама залишуся в твоєму лісі.
– Ні, красуне. Дуже ти мені до душі припала, але маєш знати, що з лісу я нікуди вже не піду. Ліс полонив мене навіки. Тут мій дім.
Довго ходили вони по лісу. Тимко показував Орлені найкращі і найпотаємніші куточки. Хлопець дуже хотів, щоб вона полюбила ліс так, як любить його він, Тимко. Після довгої прогулянки, коли хлопець і дівчина, втомлені і щасливі, відпочивали в Тимковій хатині, Орлена сказала:
– Тепер я нарешті зрозуміла, за чим так сумувала моя мама. Вона так і не звикла до гір. Вона сумує й досі за лісом і за своїм селом. Знаєш, мені подобається твій ліс. Тут тихо і гарно. Дерева шумлять, наче колискову співають, ніжну і голубливу. Але без тебе у лісі було б сумно.
– То ти залишишся в моєму лісі і станеш мені за дружину?
– Мабуть, що так. Послухай… А мене твоя звірина любитиме?
– Звичайно, що любитиме. Лісові мешканці… Знаєш… Вони душу людську відчувають. Навіть вовки.
– Ну, про вовків це ти облиш. Це ти вже фантазуєш. Вовк є вовк.
– Поживеш у лісі – сама переконаєшся. Вовк, ясна річ, хижак. Але він теж полює з розумом.
– Який складний цей світ, – задумливо сказала дівчина. – Складний і цікавий. Так, я залишаюся в твоєму лісі. Ходімо і скажемо про це моєму батькові. І нехай між людиною і природою запанує вічний мир.
ЗМІСТ
Замість приказки ………………………………………………………….. 3
Дівчина княжогороду ……………………………………………………. 5
Незвичайний дар ………………………………………………………….. 29