– І мені, – тихо сказала мати. – Мені навіть здалося… Тільки ти з мене не смійся. Повіриш, мені навіть здалося, що і я часом починаю розуміти ту звірячу мову.
Пішла Вариводиха. Бо мусила йти. Весна вже кликала в село, на город, до землі. Земля потребувала її рук. Але їй було дуже жаль і за Тимком, що залишався тут знову сам, і за лісом, до якого вона вже почала звикати, ну, Тимко залишався не зовсім сам, але без людського слова. А лісу було їй жаль дуже. Він прокидався вже від зимового сну, оживав, наповнювався птаством.
– Гей, лісе, пишний та красний, – казала, майже співала Вариводиха. – Бережи мого сина, не кривдь його.
І їй здалося, що ліс відповів голосним шумом.
– Все в природі розумне, – тихо сказала сама до себе Вариводиха. – То ми, люди, думаємо, що ми найрозумніші. А воно ж не так…
Та й пішла в село. Пора було до людей повертатися, бо там теж були її діти.
Якось рано-ранесенько Тимко прокинувся від того, що хтось під його вікном тонісінько видзвонював, мов у срібні дзвіночки, вимовляючи:
– Тим-Тимко! Тим-Тимко!
Хлопець відразу ж зірвався на рівні ноги. Сон, як рукою зняло. Та й до вікна.
– Синичко, чого тобі так зраненька? Що трапилося?
– Нічого не трапилося, Тим-Тим-Тимку. Просто… Скажи, ти знаєш, де в нашому лісі росте найстаріший дуб?
– Той, що йому вже більше, ніж сто років?
– Ха! Сто років! Та тому дубові може й всі чотириста.
– Ну добре, синичко. То що там з тим дубом?
– Та з дубом нічого. А от ти збирайся. Там на тебе чекають.
– На мене? Хто на мене чекає?
– О, Тим-Тим-Тимку… Вельми поважні персони. Так що ти скорше збирайся і лети, тобто іди.
– І не подумаю. Аж доки не скажеш, хто там на мене чекає.
– Тим-Тим-Тимку, ну не можу я тобі того сказати. Мене послали – от і все.
– Тоді я не йду, бо я не знаю, чи варта мені йти.
– Варта, варта, повір мені.
– Давай так: я буду збиратися, а ти розказуй.
– Ой, Тим-Тимку… Ну, та добре вже, розкажу. Раз в рік під тим найстарішим в нашому лісі дубом збираються три царі: звірячий, пташиний і риб’ячий. Вони збираються раду радити та проблеми наші вирішувати. Цього разу говорили про тебе.
– Про мене? А що ж вони про мене говорили?
– Того я, Тим-Тимку, не знаю, бо коли царі між собою говорять, то ніхто того не повинен слухати. Мене послали, щоб тобі сказати, аби ти прийшов. Так що ти не гайся, а скорше йди, бо ж ти крил не маєш, то ще доки зайдеш… Мені дуже жаль, що ти не можеш літати. От якби в тебе були крила, це так зручно.
– Я, синичко, людина. А тому… Ну, ходімо вже. Я готовий.
А під старезним дубом і справді зібралися три царі: величезний лев з розкішною гривою, що, кажуть, ради такої оказії прибув аж з далекої Африки. Від його могутнього рику земля тремтіла довкіл, і кожна жива істота ховалася, щоб її не було ні видно, ні чути. Пташиний цар – найбільший в світі орел, що, коли розпростер свої крила, то закривав півнеба. Можна було подумати, що це велика хмара і що зараз почнеться дощ. Орел сидів на вершині старезного дуба, оглядав простір своїм орлиним зором і щось клекотів, грізне і розумне. Риб’ячий цар, велетенський осетр, що раз на рік виходив на сушу – мав на те право, бо ж таки був царем, почувався, вочевидь, не дуже комфортно на суші, але тримався з усіх сил, аби ніхто про нього нічого кепського не подумав.
Царі чинно розмовляли між собою, бо мали про що. Скаржилися на мисливців, на посушливе літо, що висушило минулого року малі водойми. І чого чекати цього літа? Як воно буде?
– Якби людина менше втручалася в наше життя, то було б краще, – сказав риб’ячий цар. – Забруднюють ріки та озера, вода стає непридатна, риба гине. І що робити? А тут ще рибалки. Мало їм з вудочками на березі сидіти, так вони сіті у воду позакидають та й ловлять все, що трапиться. І малят наших не шкодують. А я, хоч і цар, нічого не можу зробити.
– Так… Важко тут щось порадити, бо людина себе вважає царем природи. А якщо ти цар, то подбай про свої підданих. Не замулюй ставки, не скидай у річки всякий непотріб, не отруюй воду.
– А ліси? Скільки їх вирубують просто так. Ялинки, що найкращі, – на свято, дуби та ясени – для облаштування своїх гнізд.
– У людей не гнізда, а хати.
– Хіба не однаково? Однак ліс нищать.
– Ні, – проричав лев, – треба з людиною повести війну.
– Війна людині, – разом вигукнули орел і риб’ячий цар.
– Війна людині, – вигукнули вони ще раз, тепер вже утрьох.
Аж тут на галявину несміливо вийшов маленький чоловічок. Зеленавий, замість брилика гриб на голові, суха травинка на тому грибочку. Це був місцевий лісовичок – господар тутешнього лісу. Кожен ліс має такого господаря. Вийшов боязко, та тримався гідно. Вклонився царям чемно та й каже:
– Дозвольте мені на захист людини слово мовити. Людина завдає нам багато шкоди, то правда. Але маємо серед людей і друзів. Вони садять ліс, доглядають його. А декотрі навіть себе зеленими називають. Це, щоб, як я. Вони про все дбають: і щоб річки не замулювали, і щоб ліс не вирубували, і щоб звірину, птаха та рибу берегли. А в нашому лісі хлопець живе. Тимком зветься. Є в людей ім’я таке. Так того Тимка в лісі кожен звір знає, кожна деревина. За риб не скажу, але лісовим мешканцям цей хлопець дуже допомагає. Кого підлікує, кого підгодує, кого добрим словом потішить. Завдяки йому мисливці перестали бувати в нашому лісі.
– Чув я про того Тимка, – сказав лев.
– Та й серед птахів він відомий. Давно про нього чув, – докинув орел.