– Я замерз і зовсім голодний. А тут ще вовк з лисицею за мною женуться.
– Ходи, маленьке, я тебе заховаю. Відігрієшся і підкріпишся. Я й про тебе ще влітку подумав, щось припас для зими: і морквину, і капустину. Та не тремти так. Тут тобі нічого не загрожує.
Отак жив Тимко. Він мав повно роботи: того рятував, того зігрівав, того годував.
– І як всі вони знають, що треба у мене порятунку шукати? – дивувався хлопець. – І як вони знають, де я живу? А знають же. Одні одним переказують. Цікавий світ.
А вдома тим часом всі за Тимком сумували. А найбільше мати. Бо чомусь у матері за дітьми завжди серце болить: чи маленькі вони, чи великі. А тут таке горе. Влітку та восени ще сяк-так. А коли настала зима і снігами все позамітало, стара Вариводиха зовсім спокій втратила.
– Як же ж там моя дитина, мій Тимко? – плакала жінка. – Ні слова людського, ні тепла, ні харчу доброго. А може вже й нема його на світі? А я тут собі розкошую в добрі та в теплі. Ні, старий, я більше так не можу. Піду Тимка провідати.
– Куди ти підеш? Не знайдеш ти його у тому лісі і сама пропадеш у тих глибоких снігах.
– Пропаду – той пропаду, а таки піду свого сина шукати. А як знайду, то поживу з ним хоч і до весни. Ви вже тут і без мене раду собі дасте. Дівчата вже великі, господарювати вміють.
От напекла вона пиріжків: з яблуками, з грибами та капустою – знала, що її син найбільше любить, ще там чого набрала та й пішла. Ще поки по наїждженій дорозі йшла, то нічого. А як дійшла до лісу…
– Мати Божа! Скільки ж тут того снігу. І хоч би тобі стежину хто проклав. Видно, ніхто зараз до лісу не квапиться. Правду мені старий казав: пропаду я тут.
Ще можна було вернутися додому, але про таке жінка й думати не хотіла.
– Ні вже, – сама собі сказала, – вертатися не буду, що буде, те й буде. Сказала собі так і увійшла в ліс.
Взимку день короткий. Скільки там того дня? Незабаром вже й вечоріти стало. А мороз дужчає та дужчає. Страшно Вариводисі. Там гілка хрусне, там виття вовче почується їй. А снігу того – здається, довіку його весні не розтопити.
– Пропаду я тут, – сказала в розпачі жінка та й заплакала.
– Синочку мій, Тимку! Хоч би мені ще раз тебе побачити, а вже потім хоч і пропасти.
А Тимко сидів собі у своїй теплій хатині та пив узвар з лісових кисличок, що насушив за літа. Коли чує, сорока під вікном скрекоче. До самого вікна підлетіла та й кричить щосили. Але нічого не розбере Тимко крізь зачинене вікно. Як був, так і вискочив з хати: може лихо яке?
– Чого кричиш, білобока? Чого ліс полохаєш? Що трапилося?
– Там… Жінка! Вона йде у ліс, але через сніг ніяк іти не може. Зовсім з сил вибилася. Мабуть, пропаде.
– Почекай, сороко. Я зараз. Одягнуся, лижі з собою візьму.
Одягнувся Тимко, лижі з собою прихопив, що сам собі змайстрував.
– Я готовий, сороко. Але пам’ятай, що у мене нема крил.
– Бідний ти, бідний! Як би було добре, якби у тебе крила були.
– Ну, показуй, де та жінка.
Коли Вариводиха вже зовсім втратила надію, що колись вибереться з тих снігів, і вже зовсім зібралася замерзати, вона раптом побачила лижника. Вона спершу подумала, що це їй мариться.
– Кажуть, що таке буває, коли людина замерзає, – тихо сказала жінка. – Мабуть, я вже замерзаю.
Та лижник наближався. Він ішов до неї. І яке ж було її здивування, коли вона впізнала свого Тимка.
По якімсь часі сиділи вони в теплій Тимковій хаті та пили Калиновий напій. Тимко ласував маминими пиріжками і казав, що нічого смачнішого і на світі нема. Хлопець про всіх розпитував, сам розказував, наче скучив за людською мовою і ніяк не міг наговоритися. Мати дивилася на свого сина і не впізнавала його: він став зовсім дорослим, змужнів, набрався сили, виглядав дужим і здоровим. Сказала йому про те – засміявся.
– А в лісі, мамо, інакше не можна. Тут не те, що вдома: чи заробив, чи ні, а їсти тобі дадуть. Тут, мамо, про все треба самому подбати. От за весніє – то я собі й город посаджу, щоб і огірки, і картопля, і капуста, – щоб все було.
Тут хтось у шибку настирливо постукав. Мати аж злякалася.
– Хто це, сину?
Тимко виглянув.
– Це, мамо, лось.
– Лось? Чого йому треба?
– Зараз вийду та запитаю.
– А він тобі нічого не зробить?
– Ні, мамо, не зробить. Лось – тварина мирна. Певно, їсти захотів, а знає, що у мене є припаси, – от і прийшов. Весною почну ще одну комору будувати, щоб більше всього для зими запасти. Їм, мамо, взимку важко. Що дістанеш з-під снігу?
Тимко вийшов, а мати ніяк надивуватися не могла, що її син, її дитина, живе таким незвичайним життям, має такий незвичайний дар. А може той дар не такий вже й поганий? За що ж його люди так жорстоко покарали? Вариводиха відчувала, що синове життя якимсь дивним способом переходить і в неї, виповнює її всю, і вона вже й сама думає про того лося, що прийшов до її сина шукати порятунку, бо вірить йому і знає, що той не скривдить нікого – ні пташку, ні звірину, ні навіть рибу. То хіба ж це зле? То ж за що ж тоді люди покарали її хлопця?
Тимко повернувся усміхнений.
– Ну що? – запитала. – Чого хотів той лось?
– Їсти, мамо.
– Нагодував?
– Звичайно. Я тут, мамо, і звірячим лікарем потрохи стаю. Мушу, бо більше нікому. Треба буде книжок роздобути, щоб підівчитися. Часом когось мисливці поранять або так хтось занедужає. Треба підівчитися, щоб знати.
– А за людьми не сумуєш?
– Сумую часом. За вами сумував, ви мені часто снилися, мамо. За хлопцями та дівчатами сумую. Та що вже?.. Ачасом мені шкода людей, що вони не знають навіть того, що знаю я. Обмежують себе, не хочуть ширше дивитися на світ.
– Не суди їх, синку. Вони мусять добувати харч для своїх родин.
– Я не суджу, мамо. Але ж все, що живе на землі, у воді чи в небі, – все хоче жити.
Прожила Вариводиха у сина аж до весни. Поздоровшала наче, п’ючи трав’яні напої, відвари та настоянки. Все надивуватися не могла: звідки її син так багато знає? Звідки він так добре на травах розуміється?
– Не знаю, мамо. Це якось само, наче поза мною, – і сам дивувався Тимко.
– Це, дитино, певно, сама природа тебе таким талантом наділила, бо обрала тебе бути своїм оборонцем. А мені, сину, вже пора. Не гнівайся. Вже незабаром і городи садити. А без мене, сам розумієш, ніхто ради не дасть.
– Дякую, мамо, – і не помітно змахнув сльозу. – Мені так добре з вами було.