– І чому я сам до такого не додумався, щоб у лісі жити? Це ж так просто, а я не додумався.
А незабаром і хатина для Тимка була вже готова. Скільки там тієї будови! Невеличка, з піччю-лежанкою, мала бути тепла – майстри робили. І кожен чомусь від Тимка очі відводив, ніби соромно їм було хлопцеві в очі дивитися. А Тимко нічого. Спокійний, скрізь порядкував, як справжній господар.
– Головне, панове майстри, добру комору мені збудувати, щоб там багато всього можна було покласти.
– Аж що ж ти там кластимеш, бідолахо? – спитав з жалем старший вже чоловік, що, видно, дуже шкодував Тимка.
– Як що? Сіна, жолудів, горіхів. Це для лісових мешканців. Бо хто знає, яка зима випаде. А їм треба її пережити. Та й для себе дещо треба припасти. Жаль, що вже пізно. Наступного року я й город собі заведу, щоб і морква, і картопля, і буряк. Приходьте в гості – то й побачите.
– Дивак ти, Тимко, повинився б краще, покаявся перед громадою, то може б люди і простили. Народ у нас добрий.
– Ні в чому мені каятися. Я не почуваю себе винним. І звірі, і риби, і птахи також хочуть жити. Як і люди.
Зажив Тимко у лісі. Сам-самісінький. Хоча, власне, хіба ж сам? Кругом було повно птаства, звірини всякої. Ніхто Тимка не боявся. І Тимко нікого. Звірі приходили до самої Тимкової хати, птахи неподалік гнізда мостили. А якось Тимко побачив біля своїх воріт двох вовків-сіроманців.
– А ви, розбишаки, що тут робите? – запитав.
– Тебе стережемо.
– Щоб я бува не втік? Не втечу, хлопці. Мені нема куди втікати.
І несподівано для самого Тимка смуток прохопився в його голосі, раптом до людей потягнуло. Бо так уже людина створена, щоб у гурті жити. Та й за своїми вже скучив. Як там вони? Попідростали вже, мабуть. А дівчата, певно, красунями стали. А мати?.. І Тимкові раптом захотілося плакати. Та він не дозволив собі такої розкоші. Замість того накинувся на вовків.
– От що, хлопці, стерегти мене не треба. Вже сказав: мені звідси нема куди тікати.
– Та ми не тому. Ми для того, щоб часом хтось тебе не скривдив. Недавно Сірий бачив, що той птахолов тут швендяв. Видно, йому мало, видно, ще щось проти тебе затіває.
– Гаразд. Птахолова можете трохи налякати. І не більше. Чули, розбійники? А коли ще хто-небудь до мене надумає прийти, щоб і не показувалися. Зрозуміли?
– Добре. Але птахолова дозволь…
– Ні в якому разі. Тільки налякати. Затямте собі.
– Препаскудний же чоловік.
– Нічого. Нехай живе. Я – людина і живу за людськими законами, а не за вовчими.
Раптом Тимко побачив, як шерсть на сіроманцях настовбурчилася. Вони набрали хижого вигляду і заричали. Здалеку почувся переляканий собачий гавкіт.
– Хлопці, то мій пес Бровко. Ідіть собі звідси. Ви його зовсім перелякали. Бровчику, Бровку! Іди сюди. Нічого не бійся.
Затріщали, залопотіли кущі і прямо до Тимка вискочив його собака, забрьоханий і переляканий. Як же зрадів йому хлопець.
– Бровчику, мій ти собако! Ну ходімо, я покажу тобі, де я живу. Ходімо. Як же ти знайшов мене, друже?
– Гав! Та знайшов! На те я собака, щоб знаходити. Але знав би ти, скільки я страху натерпівся. Гав! Мій собачий ніс все чує. Тут у тебе стільки вовків, що це просто жах! Я вже думав, що пропаду. Як ти тут живеш?
– Живу, Бровчику. Добре живу. Ти не бійся. Тепер тебе тут ніхто не займе. Всі будуть знати, що ти – мій друг.
– Гав! Як я за тобою скучив. Але я не тільки тому прийшов, що скучив. Гав! Я так зрадів, побачивши тебе, що ледве не забув, чого прийшов. Завтра тут будуть мисливці.
– Де, песику?
– В Ожиновій долині. Я сам чув. Там має бути велике полювання. З усього довкілля мисливці з’їхалися. Я тільки почув, відразу подумав, що треба тобі сказати. Як тільки мене відв’язали, я й помчав. Гав! Хай йому грець з твоїм лісом! Стільки страху натерпівся, що гав!
– Мудрий ти мій собако, тепер і ти будеш другом нашого лісу. Тепер не бійся. Навіть вовків не бійся. Зрештою, ви з вовками родичі.
– Як це? Не зрозумів.
– Колись я тобі поясню, мій добрий собако. А зараз… Ти відпочивай, а я побіжу, своїм передам про полювання.
Та й побіг. Прямісінько до високих сосен, а добігши, й загукав:
– Гей, дятле-скорописцю, чи чуєш мене?
– Чую, людський хлопче, друже наших лісів. Яку звістку приніс?
– Недобру.
– А що там таке?
– Слухай уважно і телеграфуй. Завтра в Ожиновій Долині відбудеться велике полювання. Цю звістку приніс мій собака Бровко. Прохання до лісових мешканців, а особливо до вовків-сіроманців, мого собаку не кривдити і не лякати, щоб він міг безборонно до мене приходити і повідомляти, що затівають люди з рушницями. Собака, котрий називається Бровко, теж друг нашого лісу.
– Добре. Все передам. Будь спокійний.
Яке ж велике було здивування мисливців, коли в Ожиновій долині, де, кажуть, навіть дикі кабани водяться, мисливці нічого не вполювали.
– Навіть поганого зайця! – бідкалися і дивувалися мисливці. – Тільки зганьбили себе перед приїжджими.
– Таке наше мисливське щастя.
– До чого тут щастя? Видно, знов хтось…
– Не вигадуйте. Вже навигадували, що Гаврилового синка з села в ліс прогнали. А видать, даремнісінько. Сорому нам немає!
– Ну… Хлопець винен був.
– Винен! А тепер хто винен? А ми його спитали, чи він винен? Не спитали. А свій присуд поставили: винен. Та й живи тепер, людська дитино, серед звірини. Ганьба нам! Менше б слухали всяких птахоловів, що зі зла казна-чого на хлопця наговорив.