– Це промисел жорстокий, але чесний. Мисливець іде з рушницею, нікуди її не ховає. Всі знають, що він – мисливець. А ти? Хитрістю і підступністю заманюєш птахів, ловиш їх, а потім мордуєш у своїх клітках. І добре, що тобі це урвалося. Тому й на хлопця наклеп зводиш, що чимось тобі не догодив. І не сором?
– А чекайте-но, люди добрі. Чого ми собі голови над тим ламаємо та заледве до бійки не доходимо? Покличмо Гаврила Вариводу та у нього запитаємо.
– Ага! Так він вам і розкаже! – вигукнув Харитон. – Це ж його син. Так він вам і признається!
– Ото вже, Харитоне, не треба. Гаврило завжди був порядним і чесним. Він скаже, як є. Брехати не буде.
– Покличмо Гаврила.
– А де ж він?
– А он, ватру лагодить.
Покликали Гаврила та й запитали в нього про його наймолодшого сина. Опустив Гаврило голову та й тихо каже:
– Завинив я, товариство, перед вами. Затаїв перед громадою непевний дар свого сина. Знає він мову звірів, птахів і навіть риб. Це він якось попереджає лісових мешканців про наші наміри. Я його тому не вчив, Бог мені свідок, бо й сам такого не вмію. І чого я тільки не робив, аби якось зарадити лихові: і бив його, і замикав – нічого не допомагає. Ради на те нема. Я хотів було вже сам вигнати хлопця здому, та жінка як стала голосити… Словом, винен я перед громадою, що чесно не розказав про свою біду. Більше я нічим не завинив, бо свого сина такого не вчив і навмисно зла громаді не причиняв.
Настала тиша. Всі дуже поважали старого Вариводу. Він був чи не найкращим мисливцем в околиці. От тепер і задумалися, як зарадити біді, що робити. Один тільки Харитон задоволено потирав руки.
– Я ж казав. А ви мені не вірили. Я ж казав, що його синок – відьмак. Так і є – відьмак.
Ворогів Гаврило не мав, але заздрісники все ж були. Декому дуже кортіло позбутися Гаврила, аби самому посісти те почесне право – стати кращим мисливцем. Але таких було небагато. Всім іншим шкода було чоловіка, що його спіткало таке лихо. Ніхто не насмілювався звинувачувати Вариводу у тому, що таке сталося. Можна було зрозуміти тих людей, що так вболівали за свій промисел. З правіку жили вони з рибальства і полювання. Не наділив їх Бог родючими землями. Кругом самі лише озера, болота і ліси. А тут таке лихо: якийсь дурний хлопчисько раптом став шкодувати рибу, птицю та звірину.
– Та ж вони на те і є, на те їх Бог створив, – казали одні.
– Вигнати старого Гаврила разом з його родиною з нашої громади, – казали другі.
– А до чого тут Гаврило та його родина?
– Як до чого? А чому ж він свого сина розуму не вчив?
– Вчити – вчив, але з того нічого не вийшло. Хлопець має свій розум.
– От і нехай тепер тішиться старий Гаврило, що має таку невдячну дитину. А ми тут до чого? Чому ми маємо страждати із-за того дурного хлопчиська? Вигнати їх з нашої громади.
– Чекайте-но, люди, – обізвався старий Данило. Він був вже такий старий, що ніхто й не пам’ятав, скільки йому років, тому односельці ставилися до нього з пошаною і уважно слухали, що він скаже. А він вів далі:
– Не гарячкуйте. Послухайте, що буду казати. Вік я прожив довгий, та на своєму віку не знав такого, щоб хтось з людей звірячу мову розумів, вмів з рибами спілкуватися та з птахами перемовлятися. Очевидно, син нашого односельця Гаврила має такий незвичайний дар – розуміти звірину, птахів і риб. Ніхто в тому не винен. Це природа наділила хлопця таким даром. Нам він ні до чого, це правда. Але правда й те, що мусить і звірина мати свого захисника і оборонця. Бо ми, люди, такі вже є: півлісу винищимо, не оглядаючись, що буде потім. Ловимо рибу, доки ловиться, полюємо на звіра і на птаха, доки полюється. Мусить же природа і про них подбати. От вона й подбала.
– Се добре ти, Даниле, кажеш, – обізвався котрийсь з мисливців. – Але, як старший, порадь, що ми тепер маємо робити.
– Не знаю, – скрушно похитав старий головою. Він знав, але не зважувався таке на голос вимовити. Зате Харитон аж підстрибнув від задоволення: нарешті! нарешті він зможе він зможе відімстити за те, що тепер не може займатися своїм прибутковим промислом – ловити птахів. О, скоро він же знову зможе…
– Я ж кажу, – несамовито заволав птахолов. – Я й кажу: вигнати Гаврила Вариводу і його родину з нашої громади.
Всі загули. А Гаврило Варивода, опустивши голову, понуро сказав:
– Я виконаю волю громади, якою суворою вона б не була.
– Ти, Харитоне, говори, та не заговорюйся. Либонь, Данило ще не скінчив своєї мови, – сказав Микола Тепличний.
– Видно, Бог поставив того хлопця на сторожі братів наших менших від захланної людини. Треба ж і звірину комусь захищати. Бо дай людині волю, то вона знищить все: і рибу, і птаство, і звірину. Бо часто людина не думає про майбутнє. Вона може знищити ліси, озера і ріки. Тому…
– То що ти радиш робити? Бо говорити ми всі мастаки, – не дуже ввічливо перебив Данила птахолов. Такого в їхній громаді досі ніхто собі не дозволяв. Шанували Данилову старість і мудрість. Данило замовк. На Харитона обурливо зашикали.
– Говори, Даниле, далі. Ми всі тебе слухаємо.
– То думаю я собі так… Поведемося ми з Гавриловим синком по-людськи, бо ми ж таки люди. У віддалені частині лісу, на галявині, поблизу від води, збудуємо пристойну хатину і все, що потрібно для життя – і нехай собі хлопець там живе. Він не пропаде. Час від часу закинемо йому трохи харчів, а далі, повірте мені, він і сам розживеться. Ліс його прогодує. Ліс його не скривдить, бо Тимко – захисник природи. А ви думаєте, що ліс нічого не знає? Росте собі та й все? Ні, ліс розумний, він все знає. Добрій людині він завжди допоможе. А злій… – Данило зиркнув на Харитона. – А злій людині краще до лісу не потикатися.
Сумний повертався Гаврило додому. Звістка прийшла швидше за господаря. Дівчата ходили заплакані, хлопці насурмонені, а Вариводиха ридма ридала. Спокійним був тільки Тимко. Він складав свої нехитрі пожитки, довго думаючи над кожною річчю, чи вона йому знадобиться. Все зайве Тимко роздавав своїм братам, що тиснулися біля нього. З Гаврилом ніхто не розмовляв, всі від нього відверталися. Нарешті старий Варивода такого не витримав:
– Чого ви всі на мене вовками дивитеся? Хіба ж я того хотів? То все Харитон. То він людей підбурював.
Тут обізвалася Вариводиха:
– Харитон. То правда. Але ж ти, батько, чи сказав хоч слово на захист свого сина?
– Не сказав. А що я мав сказати? Тимко сам винен. Нащо було громаді кривду робити?
– А може треба було в хлопця спитати? А може б він покаявся та й більше б такого не робив?
– Тимко? Покаявся? Ну ти, стара, говориш казна-що. Чи ж я його не просив?
– Ти – це одне, а громада – це зовсім інше.
Тут до батьків підійшов Тимко, що відразу якось не по літах подорослішав.
– Годі вам сваритися. Все правильно. Я не сприймаю це як кару. Не гризіться, я не пропаду.
Мати зайшлася плачем.
– Сину мій, синочку мій дорогий! А що ж ти взимку робитимеш? Ти ж замерзнеш. А звірина? В тому лісі певно ж і вовки водяться.
– Мамо, в лісі палива багато. Треба тільки не лінуватися. А зі звіриною я й поговорити вмію. Ви знаєте.
Сяк-так заспокоїв матір та й став у дорогу ладнатися.
– Куди ж ти? Ще ж хату для тебе в тому лісі не збудовано, – забідкалася мати.
– То нічого, мамо, змайструю курінь та й поживу якийсь час в курені. Приглянути треба, як та хата будуватися буде. Щоб не забули чого.
– Ой, сину, сину, – зітхнула стара Вариводиха, – видно, кепсько тобі живеться вдома. Якщо ти так до лісу квапишся.
– Треба, мамо. Чого тягнути? Я ще до вас навідаюся. Я ще не назовсім.
Попрощався зі всіма, погладив кота Васька, пса Бровка та й пішов.
Жив Тимко у курені. Вставав до сходу сонця, бо у нього було чимало справ. Добрий господар ще влітку до зими готується. Сушив малину, лісові кислички, гриби, горіхи, трави всякі. Та й про тварин треба було подбати. Бо зима могла видатися сніжна. Тоді що? Косулям та зайцям тоді непереливки. Для кабанів про всяк випадок жолудів треба було припасти. Клопотався тим всім Тимко і сам собі казав: