ТЕТЯНА ФРОЛОВА
ЖИВ СОБІ НА СВІТІ КАЗКАР
казки
ЛЬВІВ – 2013
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Жив собі на світі сивий казкар. Він був старий-престарий, як найдавніша казка. Його мудра голова мохом поросла, а з сивої бороди туман клубочився. Сидів дід на пеньку під дубом у холодку. Ноги його коріння пустили та в землю вросли, а руки часу не марнували, а щось тесали та стругали. Мабуть, для дітей небачені іграшки витісували та вистругували. Хто таку іграшку в руки візьме, того щастя не обмине. Ото й збиралися біля старого діти. Не боялися, що він не такий, як усі бабусі і дідусі. Сивий дід не мовчав: казки виплітав, дітей добру навчав. Пташки йому на плечі сідали, що діється в світі, старому розповідали. А він ті розповіді слухав, потилицю чухав, щось собі міркував, ті розповіді на казки перекладав. Навколо старого ліс шумів. Казкар його шум розумів. Он тендітна берізка скаржиться, що розлогий дуб їй сонце заступає, рости не дає.
– Нічого, берізонько, – заспокоює її дід. – Рости потрохи. Зате дуб тебе від бурі захистить. Ти ж знаєш, як воно у бурю буває. Берізка гнеться, та не ламається, а могутнього дуба бува, й з корінням вирве. Не ремствуй, сестрице. Рости собі. У лісі всім місця вистачить.
А он молода ялинка своєю красою пишається. А ясен їй:
– Ну і гарна ж ти, панно, як намальована. І струнка, і пишна. Дивився б – і не надивився б на тебе. Минувався б – і не намилувався б тобою.
А ялинка сумно так йому відповідає:
– Що мені з моєї краси? Не довго й мені пишатися. Як настане зима, як одягне нам снігові кожушки та шапки, приїдуть люди та й зрубають мене. Їм на новий рік саме такої ялинки й треба. Це я вже знаю.
– Так зате ж на святі побуваєш, – позаздрила посестрі кривенька покручена ялиночка. – А на святі вогні, блиск, гірлянди, іграшки. А довкола тебе хороводи водять та пісень співають. Ах, яке то щастя. А от мене не зрубають – красою не вийшла. Бачиш, яка я крива та покручена. Ах!
– Ой, не заздри мені, сестрице. Знаю я, що після такого свята буває. Розказували мені старші ялинки, а їм, либонь, хтось із пташок розповідав. Після свята засохлу і обшарпану ялинку викинуть на смітник – та й по всьому. Добре, коли хоч спалять. Ні вже, краще тут у лісі красою пишатися та комусь око тішити.
– А я б таки хотіла б на свято, – зітхнула кривенька ялиночка. – Хоч один день у блиску, а далі – нехай хоч що. Ах, мені таке щастя не судилося.
– Кожен щасливий і нещасний по-своєму, – зітхнула красуня і її смоляна сльоза скотилася по стовбурі.
– Я не дам тебе зрубати. Я захищу тебе, – хитнувся всім стовбуром ясен.
Старий казкар і собі зітхнув.
– Ех, що то молоде. І хотів би їм допомогти. Та як?..
Зажурився старий, задумався, а потім сказав:
– Не печалься, сестро. Що зарання журитися? Ще поки та зима у віхоли загуде, тішся пташиним щебетом, лови співанки вітрів, живи.
В лісі стало тихо. Десь здалеку почулися дитячі голоси.
– О, дітки йдуть, – посміхнувся старий казкар.
– За казками йдуть. А я вже їм приготував одну з найкращих моїх казок. А може й не одну. Було б тільки бажання ті казки слухати. А бажання у дітей є, я знаю. І не втомляться, і не злякаються. Ходіть сюди, ціп-ціп! Дід вже вас зачекався. Казка в тайстрі занудилася. Ходи-но сюди, моя хороша.
І дід дістав з тайстри казку. А тут і діти підійшли, оточили діда зусібіч. І зовсім їх не лякало, що дід старий, що дід такий… Старий і не зовсім звичайний. Ясна річ, казкар… Діти знали, що дід добрий, а його казки найдобріші в світі. Білочка нище спустилася, вмостилася на гілці – теж казку послухати охоча. А там дятлик виглядає, а он синичка. Всі знають, що зараз почнеться казка. І вона почалася.