Петро Шнипір. Сліди.
Дорогі Таню і Лайош! Щиро вітаю вас із різдвом Христовим! Бажаю вам і вашим близьким, всього найкращого у році 1998, міцного вам здоров’я, великих творчих успіхів на ниві рідної Української культури, нехай і ваша сімейна «калитка» не порожніє, бо, як казала колись одна моя знайома, «багатство не обов’язкове, але й не зайве, (а ми говоримо нині не про багатство, а звичайні статки).
Звичайно, я зроблю вам пізніше «звукового» листа, в якому розкажу про наше життя теперішнє, про дітей, про себе старого ледаря і про своє життєве захоплення мою «останню любов»- есперанто, яке зробило мене духовно багатим, дало змогу «пошлятися» по «загряницях», «людей побачити і себе показати». Але це буде лише тоді, як я лишуся один в нашому домего, в якому є багато кімнат, але живемо ми зимою учотирьох (нас двоє і двоє чорних котів) у кімнатці 3 на 3. це буде десь після водохрещя.
А поки що бувайте здорові!
З дружнім привітом.
Ваш Петро Шнипір.
Сліди.
Дай Боже, здоров’я, любі друзі Тетянко і Лайоше!
Щиро дякую вам за вашого сердечного листа, за цікаву розповідь про дуже цікавих людей, Тетяну і Лайоша Молнарів. Щасти їм Боже. Правда, мені аж ніяк не подобається ото «ви» його моєї «поважної» персони: ото ж прошу не величати так, домовились?
Отже, ще раз дякую за касети, спасибі від нас обох з дружиною Орисею. Шкода, що ваша сукупна касета «копія» такої якості, бо за змістом вона чудова. Яке щастя (так не багатством воно дається), що, хоча й із запізненням, знайшли одне одного! В цьому році виповнюється 40 років нашого подружнього життя, та, на жаль, якось до сьогодні вже аж ніяк не означає, що я маю погану дружину…
Нну, про наше теперішнє життя я вже писав. Нічого нового. Зима дуже тавка, бо снігу зовсім не було, а морози нище 20 сягали. Та поки що живемо, окрім олії, маргарину, і хліба зрідка зовсім нічого не купуємо. Та й за що? Поїхав до сина-20 грн., купили дрів- 60 грнн., балон газу- 20 грн. але цур їй тій арифметиці!
Дуже раді, що вам до душі ідея завітати у наш Подільський край. Спробую «прозондувати грунт» щодо ваших концертів. «чи Бодай хоч одного концерту» у Могилеві, а може й у селах(), та обіцяти певне важко.
Вірогідно, що мені й цього року пощастить взяти участь в конгресі в Бордо, а звідтіля ще й в Італію потрапити, (на це натякнув у телефонній розмові міа кара фрат Анжело Сприт Ікуігі). Це планується на прикінці липня початок серпня. Але, як каже моя матуся, « не так буде, як думаєш, а так, як Бог дасть». Поживемо. Побачимо.
На цьому, мабуть закінчуватиму. Всього вам найкращого, бажають щиро ваші.
Орися, Петро.
П.с. передачу у якій розповідали про Таню, чув. І нашу «мудру наставницю».
П.с. добре пам’ятаю, та й усі твої касети будять спогади про ті два роки «золотої юності», що минули у прекрасному місті лева.
Сліди. 25 травня.
Доброго вам здоров’я Тетянко, шановний Лайош!
Дякую тобі, люба, за такого детального довгого листа. Я дуже прошу вибачення, що відповідаю з таким запізненням. Власне й причин особливих не було, а так якось…
Так, майже 15 років ми з дружиною постійно живемо у селі в хаті- фактично у цегляному будинку, правда, пічне опалення, але є вода, ванна кімнатка, яку ми збудували ще при Совітах(теперішньому учителю навіть повірити в таке не сможуть). На жаль, цей дім доведеться просто покинути, бо ми скоро не зможемо тут жити (село не газифіковане, у нас нема телефона, і навіть мобільний не працює. Зона недосяжності. Навіть телевізора нема.,село абсолютно неперспективне, власне, вимираюче. Отже, маю «палац» ніхто не купить. Хіба що, як жартує моя учениця за миску вареників. А сили потроху покидають , через місяць мені 70 дружина на два роки молодша. Болячок вистачає. Але ми не здаємося. Орися порпається у землі, якої маємо майже гектар, вирощує городину, кукурудзу для курочок. Квіти, яких насаджуємо дуже багато вона їх дуже любить. Є фруктові дерева, виноград (у минулому році зробили біля 500 літрів вина. Продали мабуть на 1000 гривень). Маємо ще дві кицьки, які є «членами нашої родини». (син жартує: у вас «котриархат». Я, на жаль дуже мало можу допомогти дружині. Коли будували хату, я своїми руками підбив усю стелю. 90 кубів дошками і дранкою, а тепер цвяха забити не можу, болить дуже праве плече та й пальці на обох руках артроз крутить та колить, усі казали: гарні руки маєш. Ходити в магазин- моя справа. Печу, варю їсти, коли Орися на городі працює. Практично щодня буваю на пошті, останнім часом, кореспондентів значно поменшало. Читаю за брайлем, хоча палець болить. «чтиво» Російськомовне присилає есперантистка з Біррока, а я, прочитавши, посилаю в Німеччину. Отримую також Німецькомовні й Італомовні журнали. В Італії був три рази у 96- 98 році рр. І в цьому році маю в борі нації. Ще раз провідати цю казкову країну. Зустрітися з друзями (у Флоренції буде конгрес). 22 подав документи на оформлення візи. А їхати збираюся автобусом (найдешевше, хоча й натяжче- понад 30 годин в дорозі), між іншим, зі Львова. На цей раз просто мені не допомагає матеріально, назбирав грошей сам, економити буду на всьому, збирав з минулого року. Раніше трохи син допомагав, але тепер не може: дружина сидить вдома з дитиною, яккій якраз сьогодні виповнюється 10 років.
Ну що досить, мабуть так. (4 раз бувайте всього найкращого. Шануймося щиро ваш Петро.
«П.Шнипір. Сліди, Могилів-Подільськ, Вінницька область, 29.01.2006.
Шановна пані Тетяно, люба Тетянко!
Прошу вибачення за те, що відбираю у тебе час на читання цього листа, (а може, його прочитає твій любий чоловік, шановний Лайош, і передасть тобі його зміст), але мені хочеться від щирого серця подякувати за те задоволення, радість, щастя, які я пережив, читаючи (двічі!) твою книжку. Признаюся, що часто я не міг вимовити прочитане (другий раз читав для дружини) через сльози, сльози жалю, співчуття, розчулення. Дай, Боже, тобі й усім твоїм близьким всього найкращого, щоб ти написала ще не одну книжку, а Лайош зміг добитися видання твоїх майбутніх творів.
Маю я твій магнітоальбом і збірку віршів (звичайно, плоским шрифтом). З твоїх пісень мене найбільше вразила пісня про Чорнобиль і про зорі. Це, як на мене, прекрасно, потрясающе (не підберу українського слова), до сліз зворушливо. Оповідання «Кудлай» я переклав на есперанто і подарував переклад моєму італійському товаришеві П’єру Луїджі, щирому любителю і захиснику всього живого. А він потім надрукував його в журналі «Італа лигило» і його читали сліпі есперантисти всього світу.
А тепер про твою книгу. Звичайно, краще не скажеш, ніж рецензент із Пряшева. Та спробую висловити свої враження.
Перш за все висловлю захоплення твоїм письменницьким талантом. Не знаю, мабуть, можна написати краще, але для мене книга чудова! Прекрасна мова, звичайно, розмовна з русизмами, полонізмами, діалектизмами. Ми обоє – подоляни, тому мені зрозумілі рідні слова: п’єц, бинда… А описи сільського побуту, нашого босоногого дитинства… Навіть отого циганського табору і самих тих циган. Колись зайшла до нашої хати циганська дівчина, може, трішки старша від мене 11-12-тирічного. Мама сказала: «Поворожи», а вона: «А що я чорта вродила?» Не знаю, чому це так врізалося в пам’ять. А як гарно описані «Конопляні жнива!» Читаючи, я наче побачив грядку конопель з «ходами» у високій гіллястій матірці на місці вибраної плоскіні… А потім багатопроцесний обробіток тих конопель…
Якось, вже жонатий, брав участь у ньому. Мама намочила коноплі. Прийшла пора їх «викидати». А тут пройшла злива, вода піднялася. Мама просить «викинути» коноплі, бо ж перемокнуть. Не знаю, скільки було тих горсток, але за кожною треба було нирнути, скинути камінь, яким вона була прикладена, витягти кілок, яким була пришпилена до дна, й викинути її на берег… Коли робота скінчилася, мене одягли в зимове (шкільне придане) пальто, валянки й повели додому. Ніяк я не міг зігрітися. Не допомогли ні стакан горілки, ні гаряча страва, мене била пропасниця. Тоді моя дружина роздягла мене, положила в ліжко (оте дерев’яне «корито», набите соломою й покрите веретою), сама лягла позад мене й обняла мене. Лише тоді я зігрівся. Це було понад сорок сім років тому…
А страшний 47-ий рік!.. Якраз у тому році я втратив зір через поранення запалом від гранати, який ми, пасучи, знайшли у лісі.
До львіської школи мене перевели з переповненої київської у сьомий клас. Як прекрасно ти описуєш і школу, і наш сад, і тухольську долину, і буки (до речі, якось я наївся букових горішків і отруївся: відчув запаморочення, боліла голова). Наша медсестра (вона, здається, була учасниця війни) відразу визначила причину мого стану. А ще була у нас лікарка Муза Миколаївна, молода. Коли я захворів скарлатиною (це в 17 років!) вона принесла мені в лікарню передачу: пам’ятаю, яблучне повидло. А потім, коли я повернувся з лікарні, вона поцілувала мене… Це була друга чужа жінка, що поцілувала мене, (першою була Євгенія Андріївна Дахно, яка проводжала нас на вокзалі, коли ми їхали до Львова). Перша дівчина, яку я поцілував (у 21 рік), була моя дружина. Отакий я був тюхтій!
А як прекрасно ти описуєш наших незабутніх учителів!.. Бо й насправді вони були учителями, яких тепер нема. Я певен. Колись на перерві (я працював у торговельному технікумі «брехуном») після якоїсь розповіді про когось із моїх колишніх учителів одна учениця зауважила: «У вас, Петре Івановичу, усі вчителі були гарні».
Так, вони були добрі, мудрі, турботливі… А вихователі?.. Незабутня Антоніна Алойзівна якось здивувала нас. Розмовляла ж вона лише українською, та ще з акцентом. І якось увечері підійшла до вікна й продекламувала російською без акцента:
«… Как эта глупая луна
На этом глупом небосводе…».
Запам’ятав лише цю фразу. Станіслава Андріївна півроку вчила мене грати на фортепіано (я грав в чотири руки зі Славцею Дзвонець і в шість з нею і Толею Таракановим). Люблю «помучити» наше стареньке піаніно, бо грати я так і не навчився. З найкращими почуттями згадую Ізраїля Павловича, Йосипа Михайловича, Наталю Прокопівну, Анну Романівну з її неповторним галицьким акцентом, з її справді глибокою ерудицією, яку ми тоді ще не могли оцінити. Звичайно, пам’ятаю і Ларису Петрівну, в яку теж був закоханий, хоча розумів, що вона далеко не ангел. Якось відповідали Толя А. і я. Толі Лариса Петрівна поставила трійку, мені – п’ятірку. У мене не вистачило мужності зауважити їй це на уроці, але потім, коли ми були удвох, я задав це питання: чому так? Вона відповіла: «Таких так треба вчити». Я промовчав. Потім я чув про історію з Лотікайненом і про те, що Лариса Петрівна змушена була піти зі школи.
Може й несправедливо, але не долюблював Генрієту Юхимівну і я. Ні Марія Василівна, ні Клавдія Іванівна у нас не викладали. Але я їх пам’ятаю.
А наші однокашники, учні… Коли мені сказали, що в бібліотеці є твоя книга, я пригадую: «В її класі я був піонервожатим!» Нікудишній був піонервожатий, як і консорг школи й пізніше консорг на УВП. Словом, нема у мене здібностей організатора, громадського діяча. З вашого класу пам’ятаю Люсю, Марійку й тебе, звичайно, ти вже й тоді була не така, я принаймні тебе виділив. А потім наша зустріч в Одесі під час огляду в автобусі… Ти пригадала, як я читав вірш Олійника «Імператор», спасибі… Й остання наша зустріч у Вінниці… Ти вже не була «девочка в платьице белом»… Фелікса я не пам’ятаю зі школи, зустрів уперше в Євпаторії, а потім ще раз у Миколи Клименка в Києві. Не справив він на мене враження. Галя Маршанська (Коломойцева) живе в Бєлгороді, М.Новачук живе в Могилеві, став дуже богомільним, майже просвітер серед місцевих єговістів. В минулому році помер після довгої хвороби Толя Скорбатюк. Ти згадуєш бравого хлопця Бориса, на рік старшого від тебе. Може це Боря Гамарник? Він був моїм добрим товаришем, жив у сусідньому селі, захворів на рак шлунка і покінчив життя самогубством років 20 тому. Його дружина і син жили в Могилеві.
Прошу вибачити мені за такого довгого й боюся, нудного для вас листа. Ще раз висловлюю своє захоплення мистецьким талантом Тані й організаторським Лайоша. Хай вам щастить завжди. Щиро вдячний.
Петро Шнипір».