«Христос Воскрес!
Вітаємо Вас зі Святим Великоднем, дорога пані Варваро!
Одержали Вашу листівку у Великодну П’ятницю. Зраділо серце, що Ви за нас не забули. Як же Ви там маєтеся? Чи здорові? Що робите? З ким спілкуєтеся? А ми з чоловіком все концертуємо, все намагаємося нести нашу українську пісню і слово людям. Маємо кобзу, бандуру і ліру, а ще поетичне слово. Часто згадуємо Вас із о.Миколою Сармою-Соколовським. Часом робиться сумно. Вже більше року нема Михайла Барана, що зазнайомив нас. Пані Софія живе у сина Тараса. Він має свій будинок. Власне, обидва сини мають свої будинки, але пані Софія живе у Тараса. Все ще вишиває, енергійна і повна життя. Ми їй іноді телефонуємо.
Отак проходить життя: від Різдва до Великодня і від Великодня до Різдва. Намагаємося видавати якісь мої книжки – поезію, казки. Це важко, але треба, якщо вже пишеться. Я щаслива, що вже потепліло. Зими я не люблю. Її любить мій чоловік.
Прошу звернути увагу на нашу адресу: у нас адреса змінилася, телефон також. Ми поміняли квартиру на більшу. Тепер я маю свій кабінет і письмовий стіл. Нарешті! Щось трохи пишу, але тільки тоді, коли пишеться. Не заставляю себе. Бо творчість має викликатися натхненням. Ми шануємо Вас, пані Варваро, тримайтеся нам здорові та дужі!
Кланяйтеся від нас могилі отця Сарми-Соколоського.
З щирим привітом та повагою – Лайош і Тетяна.
30 квітня 2005 року»
Доброго здоров’я Вам, пане Лайош, пані Тетяно, Вам, дорогий юначе, чийого імені, на жаль, не знаю!
Дослухав Вашу касету вже майже тиждень тому, відповісти спромігся аж сьогодні, 7 квітня. Різної маю роботи: і в школі, й дома по господарству достатньо – я чогось став швидко стомлюватися. Пробував телефонувати, але чомусь не вдалося: зв’язок нині поганий. Тому прошу пробачення за цю затримку.
Я дуже радий і вдячний Вам, що Ви добре відгукнулися про мою працю. Я буду дуже щасливий, якщо мої пісні співатимете Ви. Я тричі прослухав Ваші пісні, слухали їх уже й мої учні у школі. Ми всі Вам щиро дякуємо, що Ви є, такі люди: і Ви, і пані Тетяна. Ми всі просто захоплені і Вашим талантом – обох, і, мабуть, ще більше Вашою мужністю, Вашим життєвим подвигом. І у Вашому голосі, і в творах, і голосі пані Тетяни аж ніяк не відчуваються люди, що якось обділені долею. Стільки впевненості, бадьорості й оптимізму, що нам, зрячим ледацюгам має бути соромно за наші (нинішні особливо) стогнання та незадоволення собою, долею, економічною ситуацією і всілякими іншими причинами, які ми вишукуємо, аби виправдати наше ледарство та безпорадність.
Дай Вам, Боже, щоб ота енергія, людяність не вичерпувалася, щоб зростав і міцнів Ваш талант – маю на увазі Вас обох. Нехай Вам таланить, нехай Вам трапляються добрі люди в житті, хай злагода живе у Вашій родині. А ми, маючи поряд таких людей, візьмемо часточку Вашої енергії та оптимізму.
Колись мене приголомшила зустріч із Володимиром Забаштанським. Неймовірної життєвої сили чоловік. Що ж я роблю зараз? Шкільна робота – музика, іспанська та англійська мови, дитячий фольклорний колектив «Дударик»; досить непоганий колектив, маємо республіканське лауреатство (1991 р.). Бандура, на яку дуже мало залишається часу. Тому я «шкрябаю», як виразився один із виступаючих на Великій Раді. Та ще пробую плести брилі з соломи, ткати наші традиційні пояси-крайки, вишивати собі сорочки різними видами вишивки. Просто хочу спробувати, як воно робиться.
А ось із весни й до пізньої осені – робота то на городі, то на полі (ми обробляємо буряки, щоб заробити цукру), тому творча робота трохи припиняється. Звичайно, найближче моєму серцю – це бандура і українська пісня. Намагаюся щось зробити на цьому терені. Весь час мені в житті трапляються добрі люди, допомагають мені в усьому: там підштовхнуть, там порекомендують, тому я став лауреатом фестивалю «Хортиця – 92», досить часто виступають (запрошують) у Черкасах, у Києві. У Львові, правда, ще не був. Лише проїздом двічі по кілька годин гуляв по місту. Мрію побувати у Львові, провідати і Вас, і пана Богдана, і своїх родичів. До побачення! І щирі вітання всій Вашій родині, Вашим друзям по роботі, п.Богдану.
З повагою – Михайло!
Особливих новин небагато звикаю до свого нового статусу- пенсіонера: намагаюся уяснити свої можливості в плані заробітку- тчу пояси, пробую робити гобеленики, з дерушок- до школи немає бажання іти, а робити щось у селі не бачу. Звичайно, коли прийде весна, то проблема зайнятості одразу вирішиться. Крім того, звичайно, не забуваю бандуру. Правда, останнім часом я, здається, попав у немилість колег по кобзарському цеху, може тому, що я продовжую грати по своєму, бо про останній міжнародний конкурс кобзарського мистецтва у січні ніхто й не обмовився. Може я помиляюсь. Зараз я ще й створюю пісні, ото кладу, на слова Черкаського поета Володимира Данила, який пачками передає мені тексти пісень. Маю вже 14 пісень на його слова і збирався упорядкувати всі напрацювання, щоб видати книжечку. Шукати спонсорів не вмію і, певно, це залишиться на стадії побажання. Дописую вже у Черкасах на поштамті, тому буду скорочуватися.
Спробую переслати вам касету. Пісні ви почуєте, але там є ще 4 пісні не народні. То мої пісні на слова В. Матвієчка. Хотів ще записати на домашньому магнітофоні кілька пісень на слова Данила, але не встиг, тому зроблю це пізніше. Бажаю вам і сил і щастя, і удачі, і, звичайно статків та здоров’я вам, і вашим дітям і онукам.
Щиро ваші всі Ковалі.
Великий Хутір.
20 лютого 2003 рік.
Дорогі мої Таня і Лайош!
Сто років вже не писав Брайлем і тому дуже хвилююся, чи ви зрозумієте мою писанину чи довбанину. Вислати касету одразу я не міг, бо на нашій пошті не можуть упакувати її і пропонують мені купити ящик, у який ще можна вмістити три кіло сала, але за сало треба багато платити, тому я вирішив при нагоді вислати її з Черкас.
Привіт з Черкащини! Добрий день, дорогі Танечка і Лайош!
З масою найкращих весняних побажань до Вас Поліна. Сердечно вдячна за теплого, доброго щирого листа. Почула Вас обох на Великдень по телефону і через відстань відчула спорідненість наших душ. Зараз навіть трішечки шкода, що ми з Вами запізно зустрілися в цьому житті, але добре, що хоч так зустрілися. Для мене це надто багато важить. За цю світлу сторіночку я завдячую Михайлові Ковалю. Аби я була раніше написала вірша до ювілею Черкащини, то, можливо, з ним познайомилась би раніше, а він відкрив мені Вас, і як говорять, влучив в десятку, бо останні 4 роки життя так боляче мене побило, що взагалі не було сили жити.
Зараз трішечки відчуваю душевну рівновагу, намагаюся більше писати. Віршів у мене поки небагато – десь до двох десятків. Видаватися ранувато, а так для себе читати можна. 14-го квітня композицію з моїх віршів читали по Черкаському обласному радіо. По закінченні передачі зразу ж зателефонував Михайло Дмитрович, сказав, що по радіо все дуже гарно звучало.
А ту пісню, яку він написав на мій вірш, я попрошу, нехай він при нагоді запише на касету і вишле Вам. Зараз всі кругом на городах пропадають, часу немає. А пізніше думаю зможе це зробити. Він завжди дуже тепло відгукується. Танічко, як Ви відзначили свій День народження? Я Вам дзвонила десь о 11 годині дня, але вдома вже нікого не було, то залишила вітання на автовідповідачу. А тепер, як і обіцяла, відповідаю на листа.
Ви говорите, що не уявляєте, як я даю собі раду в цьому житті? Знаєте, людина до всього на світі може звикнути і пристосуватися, коли дуже захоче не просто існувати, а жити. Я ж по хаті ходжу, тримаючись за меблі, стіни і т.д., а на вулиці з допомогою залізного пристрою на колесах, – це щось на зразок манежа – я іду в середині нього, тримаючись спереду руками, пхаю його вперед і за ним іду, як ото маленькі дітки вчаться ходити. Бо хребет при народженні травмований – це ще як говорять, – півбіди, а мені ще ж і жили на ногах вирізали вгорі і внизу, невідомо для чого. Фактично, майже відрізали ноги від тулуба. На перший погляд наче все на місці, а насправді все тримається на чесному слові. Ну слава Богу все-таки ходжу хоч помаленьку.
Зараз у нас стоїть дуже красива весна. Я найбільше люблю цю пору року. В травні збираюся до Києва. У мене там дуже добрий лікар. Вже 14 років веде мене по життю. Він врятував мене від нерухомості, від різних життєвих потрясінь. Головне – знайти тут транспорт, бо я ж сама ні автобусом, ні електричкою не доїду. Щось придумаю. Я туди їжджу двічі на рік. Частіше не завадило б, але вся біда в коштах. Лікування мені безплатне, а коли наймаєш приватне таксі, то вже скільки скаже. Думаю, в 150 гривень обійдеться, не дорожче. Я зараз перевелась на щомісячну державну допомогу, ну поки ще ні копійки не одержала, не знаю, як і коли її дадуть, ну до травня може дадуть.
Ну оце на сьогодні наче все. До побачення, мої хороші добрі люди, Таня і Лайош. Думаю, Ви не образитесь, що я так Вас називаю, неофіційно по батькові. Мені здається, що така неофіційна форма звертання простіша і ближча до душі. Всього найкращого Вам і Вашій родині.
Буду надзвичайно рада листам, дзвінкам і взагалі всьому, що з Вами пов’язане. Телефонуйте краще ввечері десь після 20-ї чи 21-ї години, бо вдень я майже весь час на вулиці. Відходжу після зими. Скоро заспіває соловейко. А зараз на окремих аркушах дарую Вам свої вірші, поки що два.
З повагою Поліна Внучко, 27.04.2004.
Великий Хутір, 27.06.06.
Доброго здоров’я Вам, пані Тетяно, пане Лайош, доброго здоров’я тобі, Сашо!
Я думав, що напишу Вам листа одразу ж по приїзді до Львова, але ж по приїзді пірнув у море роботи, що не вистачали сили на листи. Але враженнями про мої відвідини Львова і Вашої хати я живу й досі. Взагалі, все що я бачив, де я бував у Вашому місті хвилює мене й досі. Я розповідав дома про ту чудову зустріч у Вас вдома. Слухали записи пані Тетяни і ми, своєю сім’єю, і в школу носив касету, то пісні і виконання сподобалося всім, правда, вік співачки не вгадували, помилялися на років 20-25. Я на цьому не наголошував, але коли читали біографію в книжці, то дивувалися, що голос молодший від Вас, пані Тетяно. Одну книжечку я залишив у своїх родичів у Львові. Ми почитали і послухали, і вони просто були зачаровані і поезіями, і піснями. Другу книжечку я віддав сестрі поета, який був репресований у 70-х роках, а ще одну дав одній з учительок української мови та літературі нашої школи, яка захоплюється поезією і має дуже тонку душу.
Вона теж була в захопленні від Ваших поезій. Одну книжечку маю для себе, а ще одну хочу якось переслати Миколі Шамраю, автору слів пісні «Моя Україно». Оце так я розпорядився Вашим дарунком.
Я з великим хвилюванням і захопленням дивився концерт у театрі. Мене просто вразила така велика кількість хороших виконавців-бандуристів на Львівщині. Але «Карпати» мене шокували. Майстерність, чистота співу, злагодженість – неймовірна. Тим більше, що керівника (диригента) не було, а всі нюанси виконувалися бездоганно. І що не кажіть, а таки бандура – це чоловічий інструмент. Як не гарно співали дівочі ансамблі, а таки коли зазвучали бандури у поєднанні з чоловічими голосами, враження непередаване словами. Я плакав як дитина, протягом усього виступу і ще, певно, годину по тому. Дай, Боже, Вам обом творчої наснаги, здоров’я і злагоди в сім’ї. А тобі, Сашку, і здоров’я, і щастя, і добра в житті і великого терпіння, щоб Ти поміг своїм батькам розкрити себе. Але й себе не забувай, учись в них настирливості. Щирі вітання від моєї сім’ї. До побачення. Михайло.
Дорогі наші Тетяно і Лайош! Щиро вітаємо вас і всю вашу родину з Новим 2007 роком! Щастя, здоров’я, добра, тепла, натхнення, сонячної долі вам со чадами і со внуками. Ковалі.
Це ще коротенька дотація до листівки. У нас взагальному все нормально, але дружина все хворіє і щось не можемо нічого вдіяти. Мати по віку вже діє неадекватно і буває важко досить з нею. Сам я наразі теж нездоровий. Недавно їздив до Києва і до Харкова, але здебільшого сиджу дома. Якийсь занепад. Надіюсь, що якось налагодиться з Божою допомогою. До побачення!
Вітання всім, щасти вам!
Ваш Михайло Коваль. 16 грудня 2006 рік.