Пряшів, 26 квітня 2015 р.
Вельмишановні дами та панове!
До Вас звертається Олесь Мушинка, син проф. Миколи Івановича
Мушинки, д-ра філол. наук, закордонного члена НАН України.
Батько 20 лютого 2016 року відзначить 80 років від дня народження. До
цього ювілею хочемо зробити йому сюрприз – вручити книжку його спогадів
про пройдений життєвий шлях “У всякого своя доля… ” що її на основі
численних розмов з батьком готує до друку його друг Ярослав Шуркала.
В адресній книжці батька є адреси кількох сотень людей з багатьох країн
світу. Біля пів сотні з них поставлено знак оклику. Це люди, з якими він
утримував інтенсивні стосунки і яких він особливо поважає. Серед них є і Ваше
ім’я та адреса.
Я був би дуже радий, якби Ви до книжки надіслали коротке вітання – не
більше 1500 знаків зі своєю фотографією. Залишимо на Ваш розсуд, чи це
буде спогад про зустріч з ювіляром, оцінка його характеру та роботи, якась
подія або праця що Вам запам’яталася тощо. На нашу думку, це мало би бути
те, що Ви б хотіли сказати йому при потиску руки, коли за Вами стоїть черга
інших поздоровників.
Якщо Ви приймете мою пропозицію, своє вітальне слово надіслати до 15
червня 2015 р. електронною або класичною поштою. У вітанні наведіть свої
титули, місце роботи та посаду.
З повагою.
Контакт:
alexander.musinka@gmail.com Hlavna 16,
Vel’ky Saris 082 21, Slovakia
Дорогий пане Олесю!
Думаю, що мій поважний вік і наше надзвичайно тепле ставлення до
Вашої родини дає мені право так до Вас звертатися.
Хочу, щоб у загальному колі щирих привітань і побажань Вашому батькові
прозвучали і наші голоси: лірника Лайоша Молнара і поетеси Тетяни Фролової.
Багато літ Вам, пане Миколо! Втіхи та радості від дітей і внуків! Пошану і повагу
від людей Ви вже маєте.
З Миколою Мушинкою найперше познайомився мій чоловік кобзар Лайош
Молнар на лемківському святі, де Лайош Молнар виконував лемківські пісні. Отоді
мій чоловік насмілився подарувати академіку Миколі Мушинці мою найпершу
збірку «Виклик долі».
Микола Мушинка в моєму житті і в моїй творчості зіграв особливу роль. Бо
якби не підтримка такої поважної особи, то хто знає, чи взяла ся б я так серйозно за
свої книжки (а їх у мене зараз поза 50). Власне, з щирої поради пана Миколи я
взялася за прозу. Колись давно пан Микола надіслав мені «запитальник». Я
відповіла на поставлені мені запитання і пан Микола порадив мені взятися за прозу.
Я і взялася. І вже зовсім дивовижним було те, що вся Ваша родина долучилася до
видання моєї «Стежки від воріт». Пам’ятаю і ніколи не забуду. Найкращі хвилини в
моєму житті – це презентація «Стежки» в моєму селі. І вже зовсім неймовірно.
Академік Микола Мушинка приїхав на ту презентацію. В моє село! Це було
справжнє свято. Люди не могли повірити, що це той самий Микола Мушинка,
котрого слухали вони колись по «Свободі».
Все минає. Але людська доброта не минається. Вона залишає свій слід у
вічності, вже не кажучи про нашу земну круговерть.
І знову спогади… Микола Мушинка в нашій хаті. Микола Мушинка і пані
Магда на презентації «Солоспіву». На презентації Лайошевої музичної збірки
«Співаю серцем». Кожна зустріч – це свято. Розумію, що пан Микола має багато
роботи і обмаль часу, тому ціную кожну хвилечку, подаровану нам.
Ще хочу згадати вірш, присвячений Миколі Мушинці. Може цей вірш і не
дуже досконалий, але напився він на самих емоціях.
Миколі Мушинці
(З вдячністю і щирим захопленням)
Без теми говорили і по темі.
Я відчиняла прискринки душі.
Вусатий і статечний академік
Сидів у мене в хаті, як в коші.
Козацькі вуса, наче літ омана,
Та він, здається, про літа й забув…
Зійшов би він за пана отамана,
Якби він академіком не був.
Мені здається, він умів косити
І випрягти й стриножити коней…
І якось я не сміла попросити,
Щоб розповів про жінку і дітей.
А в нього, виявляється, й онуки…
І світле незахмарене чоло.
Такі не йдуть у найми до науки,
Таким її творити божество.
Він переймався радістю і болем,
Немов проблем у нього не було.
Я щиро вдячна панові Миколі,
Що взяв мене, мізерну, під крило.
Натхненна і окрилена, читала
Якісь-то вірші… Чи ймовірно це?
Я щойно поетесою ставала,
Пашіло, мов у дівчинки, лице.
І підійшла, й під вікна стала осінь,
І десь лелека мерзнув без чобіт,
І я мала по стежці бігла боса,
По стежці, що від батьківських воріт.
Шановний пане Володимире!
З легкої руки директора Березецької школи Олексія Івановича чи з Божого
провидіння я вийшла на Ваше видавництво і насмілилася надіслати на Ваш
суд свою збірку поезій «Обжинки». Хотіла уклінно просити Вас, щоб Ви
посприяли, аби та збірка побачила світ, якщо Ви вважаєте, що вона того
вартує.
Про себе.
Найперше те, що я не член Спілки Письменників України. Просто я не
насмілилася спробувати долучитися до того поважного товариства. А потім
вже вік… Словом… Пишу, як умію, як підказує мені моє серце.
Що я інвалід І групи по зору – це не так суттєво. Бо поети чи
письменники не бувають сліпі чи глухі. Вони або є, або їх нема.
Перша моя збірка «Виклик Долі» вийшла у 1996 році, коли мені вже
виповнилося майже 55 років. Пізно. То правда. Не було ні досвіду, ні коштів.
Просто на той час я вдруге вийшла заміж, і мій чоловік, кобзар і лірник,
Лайош Молнар, угорець за національністю, вирішив зайнятися моєю
творчістю. Бо я сама не маю такого хисту. Тотально сліпий, мій чоловік сам
шукав спонсорів, збирав кошти. Збірка вийшла жалюгідна, але то була перша
ластівка.
З того часу у мене вийшло більше п’ятдесяти книжок: поезія, проза і
казки. Інколи вдавалося знаходити спонсорів, щось фінансував мій син, щось
видавали самокоштом. Дещо виходило шрифтом Брайля (крапковий шрифт
для сліпих). В свій час суттєво підтримав мене академік Микола Мушинка. Він
у Пряшеві видав першу частину моєї трилогії «Поклонюся землі» «Стежка від
воріт», а потім приїхав у моє село на Тернопільщині на презентацію тієї
книжки. Це було небачено і нечувано. Це надихало.
Виходили книжки. Ми з моїм чоловіком багато виступали по школах з
бандурою, з кобзою та лірою. А між піснями я читала свої вірші. Після таких
виступів продавалися мої книжки. Кошти йшли на видання наступних
книжок.
Зараз стало сутужніше. Виступів у нас поменшало, видавати книжки
стало дорожче, а наші спонсори розбагатіли і втратили цікавість до творчості
нерозкрученої сліпої письменниці.
Чому я так багато про себе пишу? Бо думаю, що Ви про мене нічого не
чули і книжок моїх не бачили. Не така я вже відома. Мої книжки є в інтернеті
https://frolova.lviv.ua
Написано чимало. Бракує коштів, щоб хоч щось з того видати. Просила
б Вас, коли Ваша ласка, аби принаймні моя поетична збірка «Обжинки»
побачила світ. Коли на те буде Ваша згода, то прошу мені повідомити, скільки
це мені обійдеться.
Прошу вибачення за вторгнення у Вашу сферу. Щастя Вам, сил і
натхнення, а всім нам разом миру на Землі.
З повагою,
Тетяна Фролова.