Ромашка

 

Було важко йти – і я втомився,

На ромашку білу задивився.

Сонце нею милувалось теж.

Де таку красуню ще знайдеш?

А ромашка в білому убранні

Усміхалась ніжно сміхом раннім,

Шепотіла в гомоні трави:

“Ти зірви мене! Зірви! Зірви!”

Вітер, пахощами  захмелений,

гладив, пестив це біле диво.

Я ж дивився на неї звеселений

І від того ставав щасливий.

І зникали і смуток, і втома,

Накопичені в серці з роками…

Пахло теплим і затишним домом.

Пахло маминими руками.

І згадалась дитинства казка,

Я ношу її завжди з собою,

Чи не ту чудодійну ромашку

Цілющою звали травою?..

 

Хтось сказав лелекам

 

Хтось сказав лелекам

У краю далекім,

Що на нашій землі

І дорослі, й малі

Зустрічають весну.

Пробудились зі сну

І річки і ставки,

Що уже ластівки

У гурті гучному

Рушили додому.

що тут галасу було!

Хтось вже пробував крило…

Хтось вже силу міряв,

Дехто ще не вірив:

Може б почекати,

Може б розпитати.

І кричить лелеченя:

“Не чекатиму ні дня!

І само в дорогу

Вирушу, їй-Богу!”

Найбільш статечні та обачливі,

Спокійні, мудрі, передбачливі,

На перед виходили,

Крилами розводили:

“Що ж поробиш з нетерплячими,

Молодими та гарячими!

Нам теж додому хочеться,

Аж голова морочиться.

Та хто того не знає,

Як іноді буває:

Прилетиш – а там засніжено,

Запорошено, наїжено,

Там і голо, там і холодно,

Там і порожньо, і голодно…”

Знов гука лелеченя:

“Хто тут паніку зчиня?

Це кому не сором

Із таким докором?

Біля лісу, біля річки

Нас чекають годівнички,

Бо у кожному дворі

Є в нас друзі – школярі!”

Вище всіх злетів вожак

І промовив гучно так:

“Годі галас вам зчиняти:

Слухайтесь лелеченяти,

Бо воно через роки

Виб’ється  у вожаки:

Буде вести зграю

До рідного краю.

Зараз всім відпочивати,

Бо ранесенько вставати.

На зорі у добру путь

Вірні крила понесуть

Крізь тривогу й втому –

До рідного дому!..”