Виклик долі 2010 рік

НІЧНІ ЕТЮДИ

 

Вітер колише зорі,

Вони мружать  очі

Й тихо питають у ночі:

“Чи можна заснути?”

Квіти шепочуть у сні:

“Ні! Ні!”

Вітер колише, колише,

Сонно наспівує тиша:

“Засни…”

А по долинах і горах,

По неосяжних просторах

Бродять мандрівники-сни…

 

Небо до землі хилило зорі,

Вітер цілував і пестив трави,

І, накрившись віттям яблуневим,

Спала хата в пахощах троянд…

Вишива небачені узори

Серпорогий променем ласкавим…

І не знать, кому їх береже він,

І не знать, для кого він сія.

Ніч дарує смуток і розраду:

Спи і сни коханої обличчя.

Трави шепчуть: “Згадуй, згадуй, згадуй!..”

Квіти просять: “Тихше, тихше, тихше…”

Плач і смійся, і люби – будь ласка,

І минулі дні до себе клич…

По землі, мов чарівниця з казки,

Бродить ніч…

 

Ще спить земля,

І квіти сплять,

І трави сплять,

І шуми сплять.

Не  спить лиш тишина,

Людина і весна.

Весна спішить у далі,

Людина плавить сталі,

Людина світить зорі,

Людина йде в дозорі,

А тишина

Іде в поля

І родить шум…

Ще спить земля…

 

Ще сплять ранкові роси,

Не збуджені вітрами,

Ще сплять дівочі коси,

Обвиті диво-снами,

Встав ранок, розганяючи пітьму,

Бо починати день вже час йому.

 

ОСІННІ МЕЛОДІЇ

 

 

До побачення, літо

1.

 

Попрощались з літом журавлі,

Помахали крилами землі

І в чужі полинули світи,

Щоб весну на крилах принести.

 

Приспів:

До побачення, літо,

Ти приходь до  нас знову.

До побачення, літо,

Ти принось нам тепло.

Дай усмішку останню

Журавлям на дорогу,

Щоб не в’януло з туги

Журавлине крило.

Подарую пісню їй свою,

Розпитаю про її печаль,

Може, їй також за літом жаль.

 

(Приспів).

 

Засмутила осінь всі гаї,

Літом пахнуть кучері твої.

Неба голубінь в твоїх очах,

Сонячне тепло в твоїх руках…

 

(Приспів).

 

Казка про осінь

 

Прийшла до людей осінь.

Задзвонила плодами спілими,

Засміялася жовтим листом,

Потім все перефарбувала

і зробила казково-гарним

Сад, і ліс, і струнку берізку,

Що росла одинцем у полі.

Та зірвався бешкетник-вітер,

Став зривати він шати коштовні.

Він безжально кидав їх долі

На сумну похололу землю.

І задумала виткати осінь

Дивовижно-небачений килим,

Щоб укутати землю дбайливо,

Захистити від лютих морозів…

І надбала вона срібла-пряжі,

І в далекі пустилася мандри:

Переміряти землю хотіла,

Щоб завершити задум свій певний.

Засміявся гульвіса-вітер.

Ухопив дорогу він пряжу

І почав прикрашати віти.

Він жбурляв тонко прядені нитки

На проспекти, на перехожих,

А вони дивувалися щиро,

Хто добро так безгосподарно

Розкидає по всіх оселях.

Повернулася втомлена осінь

І, побачивши пустощі вітру,

Заломила в нестямі руки,

Дощані розпустила сльози.

Довго плакала так, журилась

І про жаль свій казала вітам…

Потім, тихо зітхнувши, зібралась

І холодну покинула землю,

Де зустрів її так негостинно

Невгамовний бешкетник-вітер.

 

Сльози осені

 

Сумно плакала осінь,

І на сльози її

Гомінким стоголоссям

Відзивались гаї.

 

Пишне листя жовтіло,

Вітром змучене вкрай,

І комусь шепотіло

Своє тихе: “Прощай”.

 

З неба падали сльози

І текли по гіллі…

Скоро прийдуть морози –

Довго спати землі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.