Виклик долі 2010 рік

ПІСНІ МОГО СЕРЦЯ

 

Оксана

Жоржини

Я стану казкою

Місячної ночі

Смутком лебединим

Я відчула себе щасливою

Зустріч

Пісня з Карпат

Найкоротша казка

Пісня серця

Без тебе

Зоряна елегія

Я так тебе чекала запізніло

Я чекала тебе в самоті…

Сказав – не любить

А я співала дзвінко, як тоді

В тебе, хлопче, золоте волосся

Ти приходиш, як вісник…

Якби тобі сказала я…

Я знала, що тебе нема

Я любов тобі напророчу

За що люблю

Ти прийди до мене з років чи з віків

Я тобі не дорікаю

Ти поклич

Я тебе виношу

Я тебе покохала ще змалку

Домалювала

Як гарно ти сказав на час…

Я знаю, ти такий далекий

Що сталось зі мною

Я хочу сказати тобі

Не можу, не хочу

 

 

Замість передмови

 

Все почалося , напевно, з поетичної назви села – Білозірка, є таке село на Тернопільщині. В тому селі я й народилася, в тому нещасливому 41-му році, рівно за два місяці перед початком війни, 22 квітня. Не знаю, чи були втішені батьки з моєї появи, бо я була 12 дитиною (правда в живих нас лишилося шестеро), але в селі звикли все сприймати реально: народилася дитина, то треба їй давати лад. Може б воно і нічого, та йшла війна. Про злигодні і нестатки казати не доводиться. На другому році життя я захворіла і втратила зір.

Отак і жили. Батько пішов на фронт і пропав безвісті. Мати мучилась з нами, та ще й викликали мало не щотижня в район: де, мовляв, чоловік? Чи не дезертир. Рятував батьків лист з фронту. Його мама берегла і ним відбивалася від нападників. А батько потрапив у полон. Після перемоги пішки пройшов аж до Москви, а там – на роботи. Батько  не дуже вникав, чому так з ним обійшлися, але додому не можна було подати звістки – це дивувало. Лише в 47-му році повернувся батько додому і взяв мене малу на руки.

І пішло життя своїм чередом. А незрячій дитині в ньому місця не було. Ні, я ще цього  не відчувала. Дівчата бавилися зі мною, водили мене за собою за руку, тільки мама їм завжди нагадувала, щоб ніде мене не лишали.

Відчула я свою біду, коли дівчата, мої товаришки, пішли до школи, а мене, звісно ніхто не брав. Отут і зрозуміла я, що не така як усі.

Та з часом допоміг-таки наш сільський вчитель. Кудись писав і таки довідався, що у Львові є школа для сліпих дітей. Згадую його тепер, як свого благодійника. Мартиненко прізвище його. І от я в школі-інтернаті. Тут все було так цікаво. Я зовсім не сумувала за домом. Знайшлися співучі дівчата, і ми у вільний час ходили обнявшись шкільними коридорами і співали. Пісня були здебільшого про любов. Декотрі виховательки слухали з цікавістю, хвалили нас і просили співати ще, а декотрі… а особливо була така Поліна Василівна, так та постійно сварилася: “Что вы поете, как старые девы? Нужно петь пионерские песни”. Піонерських пісень ми співати не хотіли і далі співали про любов…

Але справжньою радістю для мене був день, коли я освоїла шрифт Брайля, тобто вивчила крапковий алфавіт і тепер могла сама записувати свої вірші, котрі почала складати ще в ранньому дитинстві. Було важко їх тримати в голові, а записувати їх було нікому. А коли хто записував, то я ж не могла того прочитати. А тепер я могла записати й прочитати їх сама.

… Пролетіли шкільні роки з вечорами, концертами, першим коханням і першими дівочими сльозами. І дали мені “Путівку в життя”, тобто направлення на роботу на підприємство у Львові, де працювали незрячі. Був це щітковий цех. Робили всякі щітки, в тому числі і металеві, дротяні. Руки в мене, на перших порах були в крові. А пальцями зранку не могла застібнути гудзики. Про шкільні роки та про перші роки на роботі можна було б писати окрему книжку, тільки сьогоденна проза не дає можливості взятися за таку роботу.

Пішла вчитися. То було вечірнє відділення філологічного факультету Львівського державного університету імені І.Я.Франка. Потім перевелася на заочне навчання, бо почала працювати у вечірній школі для сліпих. Там, між іншим, працюю й зараз, тільки школа  наша тепер заочна. Вчаться у нас дорослі незрячі люди, котрі з якихось причин не здобули освіту, а мають таке бажання. Був час, коли мої учні за віком старші від мене і я не зовсім затишно почувала себе в такому класі. Але починався урок – і, якщо вистачало хисту, все ставало на свої місця. Зараз я вже постаршала, а школа помолодшала. За цей час я вже встигла виховати трьох синів, розлучитися з чоловіком і ще багато чого. Але багато чого й не встигла, або просто не вистачило сил чи хисту. Приміром, не видала ще ні одної книжки. Може ця буде перша.

Пісня і поезія супроводжують мене все моє життя. Співаю, де тільки можу, а вірші пишу, коли тільки хочу. Пишу про те, що болить, або про те, що тішить. А які вони, мої вірші, – судити Вам…

Тетяна Фролова

 

Батьків скарб

 

Мій батько був трудівник.

Він був хлібороб, садівник,

Будівельник, тесляр і солдат,

Вмів вирощувать виноград.

Він був селянин, робітник,

бо до всякої праці він звик…

А ще він співати вмів,

Та так, що аж подих німів.

Я ж дочка його, і мені

Заповів він свої пісні

І своє, хоч не все, ремесло,

Що разом зо мною зросло,

Увійшло в мою плоть і кров,

Як до рідного краю любов.

І покіль в мені крапля жива,

Не забуду я батька слова.

Він сказав мені: “Виростеш ти –

Мусиш землю свою берегти.

Кожна грудочка, кожна стеблина, –

Все це, дочко, твоя Батьківщина.

Скарб великий лишаю тобі:

Зорі ясні, річки голубі,

Небо синє і поле без меж…

Де таку ще красу ти знайдеш?..

Пишнотрав’я степів і ліси,

І захмарених гір голоси,

Тихі ночі, і сяйво снігів,

І мережку морських берегів…”

… Мого батька давно вже нема,

Я вже матір’ю. стала сама.

І своїм повносилим синам

Батьків скарб я у спадок віддам…

Я навчу їх співати пісні,

Що наспівував батько мені,

Жито жати і зв’язувать сніп,

Скільки коштує сіль наша й хліб…

Я навчу їх вести борозну

І знаходити серця струну,

Пізнавати і зло, і добро

І любити Дністер і Дніпро…

Бути токарем, плавити сталь

І в космічну линути даль…

Бути правди й добра сіячем,

А як треба, то стати з мечем,

Щоб сказать своє горде “Не смій!”

Хто на скарб зазіхатиме мій,

Щоб ніхто у моєму краю

Не засмучував пісню мою.

 

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen + 17 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.