Матусю, розкажи мені про зорі

 

Матусю, розкажи мені про зорі!

І про глибоку синь ясного неба.

Чи правда, що їх тільки бачить треба,

А чуть не можна у імлі прозорій?

А ще скажи, чому бабусі плачуть,

Коли удвох проходим ми з тобою?

Невже тому, що я зірок не бачу?..

Ти знов зітхаєш з болем та журбою…

А мені здається… А мені здається…

Коли я чую “Місячну сонату”,

То бачу, річку. зорі й нашу хату,

А серце б’ється… так нестримно б’ється.

Матусю, ти того не знаєш…

Вночі, коли всі сплять, то я… літаю…

Я чую, як співають небеса

І як на землю падає роса…

А хочеш, я про зорі заспіваю?..

 

 

 

 

 

Не була я Ваша учениця

(Білозірській школі)

 

Не була я Ваша учениця.

Але ж як хотіла, Боже мій!

Та чому так часто мені сниться

цей дзвінок і вечір випускний?

Вчителька, котра мене не вчила…

Ах, які ті дні були трудні…

Ну, кому і чим я завинила,

що не можна вчитеся мені?

Сивий і суворий математик,

що його боялись хлопчаки…

І в торбинки полотняні мати

клала кусень хліба і книжки.

– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!

Та мене не брали, бо сліпа.

Що ж ти наробила, моя доле!

Ти таки недобра і скупа.

Я ж була розумна і слухняна

і нікому не робила зла.

Чи моя торбинка полотняна

на заваді вже б тобі була?

Я не вчилась в Білозірській школі

у найкращі роки молоді.

І, напевне, перший виклик долі

я зухвало кинула тоді.

 

***

Люблю життя, сумне, а чи веселе,

З перчинкою, і з хроном, а чи з хмелем.

Люблю його за радощі чи муки,

Люблю його за зустрічі й розлуки.

Люблю життя, невтомне і кипуче,

Наперекір усім смертям живуче.

Люблю за шум вітрів, за тиху пісню…

Лиш не було б воно без смаку, прісне.

 

МАМИНІ ПОРОГИ

 

Мамині пороги

 

Вже заросла та стежка бур’янами,

І їх покрили вже сріблясті роси,

Де лопотіло босими ногами

Полатане дитинство русокосе.

Я позбираю ту росу перлисту

І прополю неходжені дороги,

Нарву я чорнобривців і любистку

І заквітчаю мамині пороги.

 

Ніхто не вийде з маминої хати

І не покличе у теплінь затишну.

Понахилялись явори крислаті,.

І виросли мого дитинства вишні.

Йду по селу, чужа і всім далека,

Мене з лиця не впізнають знайомі,

Лиш дивиться услід сумний лелека

Й запрошує до батьківського дому.

 

Ось річечка мала жбурляє воду,

Над нею верби заплелися віттям…

Як добре, не питаючися броду,

В дитинство мандрувать з багатоліттям.

Сховалась ніч в зарошеній пшениці,

Несе мені дрімота колисанку,

І кида сон у втомлені зіниці

Мені дитинство босе до світанку.