ВИКЛИК ДОЛІ
***
Ми сиділи утрьох: доля, муза і я.
Сперечались, сміялись і трохи журились,
І сварились, і знов потихеньку мирились.
В тім гурті верховодила доля моя.
Прорекла мені доля: “Ти будеш сліпа.
Не побачиш ніколи ні сонця, ні світла…”
І чомусь була муза на слово скупа,
Тільки мовила тихо: “Не бійся…” і зникла.
Повернулася муза із Брайлем Луї.
Чоловік цей помер десь років за двісті.
Я дивилася мовчки на пальці свої.
Не дала навіть гостеві стільчик присісти.
“Зупинись, навіжена”, – він долі сказав,
– Бач, дівчатко придумала чим налякати!
А чи знаєш ти, скільки нас?” Й цифру назвав.
Цифру зовсім теперішню.
Звідки міг знати?
“Ти гадаєш, усі вони просто сліпі?
Ти гадаєш, усі вони мотлох планети?
Серед них композитори є і поети,
Й співаки, та такі, що не снилось тобі”.
Тихо муза сказала:
“Біда – не біда,
Бо на світі бувають ще біди і гірші.
А які ми з тобою напишемо вірші!”
Моя доля стояла німа і бліда,
Вочевидь, на виду я бліда була теж.
Та в душі не було вже ні страху, ні болю.
“Як, до речі, ти збірочку першу назвеш?”
Я сказала із гордістю: “Виклик долі”.
Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: “Вам не гірко?”
І я кажу: “Запевне, ні”.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені”.
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна, трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти молодець!”
… В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!”
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’ялі квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: “Я буду жить”.
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні…
Та я знала, що мушу йти…
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…