***
Видумують у Верховній все нові закони,
Обривають кому нерви, кому – телефони.
Народ плаче, народ стогне,
Гне народ коліна…
Незалежна, суверенна, бідна Україна!..
Твою землю плюндрували і тепер плюндрують,
Святим іменем Тараса і далі шинкують.
Незалежності святкуєм святу роковину!..
Важко стало заробити вже й на домовину!..
Тільки й того, що голосять з усієї сили,
Які вони патріоти. Боже ти мій милий!
І тебе взяли до спілки, щоб дурних дурити!..
І не знаєш, що дешевше: чи вмерти, чи жити.
Та вже годі того вірша. Вославим свободу,
Що нарешті вибороли рідному народу!..
Де ж ви, хлопці-запорожці, бо ми вже не знаєм,
Чи нас треба визволяти, чи й так повмираєм.
***
Я продираюсь крізь хащі,
Крізь чорториї історії,
І вперто доскіпуюсь в пращурів:
ХТО я є?
І відповідь луна мені єдина:
Ти перш за все – людина.
Я знову історію за сторінки смикаю:
Скажи: як людиною стати великою?
І вона відповіла, помовчавши трохи:
А ти запитай у своєї епохи.
І я повертаюсь до свого часу:
До свого цеху, до свого класу,
До свого комбайна і до ракети.
І знову гукаю:
Історіє, де ти?
І відлуння відповідь гучно повторює:
Це ти, людино, твориш історію.
Ключі
… І хтось постукав у моє безсоння
І запитав: “Чому не спиш вночі?
Хіба ж не знаєш: у твоїх долонях
Від душ людських і від сердець ключі?”
Хто це спитав – мені не відгадати.
Кому б оце чужі бентежить сни?
То, може, вишня та, що біля хати
Матуся посадила восени.
То, може, просто вітер недалеко
Засушеним листком прошелестів…
То, може, був отой сумний лелека,
що відлітать у вирій не схотів.
То, може, серце стукнуло в тривозі,
Розбуркавши і хвилі, і вітри:
Не стій, мовляв, бездумно на дорозі,
А йди, шукай, відшукуй і твори.
Лиш сон-утома склеплює повіки,
Я знову чую ті слова вночі…
Тепер я знаю, скільки мого віку,
Я чарівні шукатиму ключі.
А сніги біліли
А сніги біліли – не танули,
А серця боліли поранені:
Чиє – багнетом, чиє – пістолем,
А його, дитяче, – нестерпним болем.
А зірки тремтіли – не падали,
А серця боліли – не зрадили,
Уста шептали, уста кричали:
“Для кожного ката прийде відплата”.
Їх було четверо, а може троє…
Він тоді ще гаразд не мів лічити:
Був ще малий, та й ніколи вчити…
Були в білому, були при зброї…
Що снилось малій кучерявій голівці?..
Для нього, малого, високі й пороги…
Облич їх не бачив – бачив лиш ноги
І темні сліди від чобіт на долівці…
До них частенько, сумні і веселі,
Заходили тьоті, заходили дяді.
Один по голівці хлопчину погладить,
А другий – підкине до самої стелі…
А ті… Петько ще таких не бачив…
Страшні і темні якісь, мов сичі…
І ходять для чогось не вдень, а в вночі…
Петько, їй-богу, зараз заплаче…
Та в нього є захист і затишок – мати,
Вона заспокійливо горне до себе:
“Не треба, синочку, не треба, не треба…”
І хлопцеві враз захотілося спати.
І він би заснув, пригорнувшись до неньки,
Та хтось ухопив його за сорочину…
І зойкнула мати: “Не треба дитину!
Синочку!” І став він маленький-маленький…
І рипнули двері, немов застогнали –
І хлопчика в сніг, за поріг, у пітьму…
Дитина не знала, завіщо, чому…
А в хаті довгенько ще крики лунали…
А потім все стихло… здалося хлоп’яті,
Що йде його мама ходою легкою,
Бере його, ніжною пестить рукою,
А потім несе, пригорнувши, до хати…
А сніги біліли – не танули,
А серця боліли поранені:
Чиє – багнетом, чиє – пістолем,
А його, дитяче, нестерпним болем.
Із тої страшної ночі
Дитина втратила очі.
Одні казали: “Застудилося”,
Казали другі: “Так судилося”,
Казали треті, клептухи: “То за гріхи…”
Та за чиї ж? Не за свої ж?
За мамині?.. То ж їй покути досить…
А люди, як люди, – однакові всюди:
Розказане й почуте переносять.
Одні, обережні, стороняться:
Крий Боже, ще хто побачить…
Другі зітхають, моляться,
А треті просто плачуть,
А ті четверті, напевно, вперті…
Прикривають віями очі…
А губи шепочуть:
“На кожного ката чекає відплата…”
Вони, бентежні, стискають мовчки кулаки.
А обережні розходяться од них на всі боки.
… А Петько, як у казці, все ріс, виростав,
Вже й про маму питати чомусь перестав.
Не забув, заховав її в серці далеко.
Все чекав, що з весною прилине лелека.
Коли сонце розтопить замерзлу криницю,
Принесе той лелека йому таємницю:
Де поділась матусенька люба, хороша?..
Де її заховала та біла пороша?..
Наче зовсім на світі її не було…
Може, снігом її в ту ніч замело.
Може, в лісі вона заблудилась глухому,
Загубила стежину до рідного дому?
Може, просить вона у Петька допомоги!
І точили хлопчину таємні тривоги…
Не хотів чи не вмів його розум збагнути,
Що матуся ніхто вже не зможе вернути.
Якби очі йому, він побачити б міг
Сто незнаних стежок, сто незнаних доріг.
І побачив би, може, отую могилу,
Де село поховало матусеньку милу.
І спитав би: “За що?” Закричав би: “Для чого?”
Хто посмів відібрати матусеньку в нього?..
Хто згасив йому зорі і сонце затьмарив?..
Та Петько виростав і все казкою марив…