Виклик долі 2010 рік

***

Видумують у Верховній все нові закони,

Обривають кому нерви, кому – телефони.

Народ плаче, народ стогне,

Гне народ коліна…

Незалежна, суверенна, бідна Україна!..

Твою землю плюндрували і тепер плюндрують,

Святим іменем Тараса і далі шинкують.

Незалежності святкуєм святу роковину!..

Важко стало заробити вже й на домовину!..

Тільки й того, що голосять з усієї сили,

Які вони патріоти. Боже ти мій милий!

І тебе взяли до спілки, щоб дурних дурити!..

І не знаєш, що дешевше: чи вмерти, чи жити.

Та вже  годі того вірша. Вославим свободу,

Що нарешті вибороли рідному народу!..

Де ж ви, хлопці-запорожці, бо ми вже не знаєм,

Чи нас треба визволяти, чи й так повмираєм.

 

***

Я продираюсь крізь хащі,

Крізь чорториї історії,

І вперто доскіпуюсь в пращурів:

ХТО я є?

І відповідь луна мені єдина:

Ти перш за все – людина.

Я знову історію за сторінки смикаю:

Скажи: як людиною стати великою?

І вона відповіла, помовчавши трохи:

А ти запитай у своєї епохи.

І я повертаюсь до свого часу:

До свого цеху, до свого класу,

До свого комбайна і до ракети.

І знову гукаю:

Історіє, де ти?

І відлуння відповідь гучно повторює:

Це ти, людино, твориш історію.

 

Ключі

 

… І хтось постукав у моє безсоння

І запитав: “Чому не спиш вночі?

Хіба ж не знаєш: у твоїх долонях

Від душ людських і від сердець ключі?”

 

Хто це спитав – мені не відгадати.

Кому б оце чужі бентежить сни?

То, може, вишня та, що біля хати

Матуся посадила восени.

 

То, може, просто вітер недалеко

Засушеним листком прошелестів…

То, може, був отой сумний лелека,

що відлітать у вирій не схотів.

 

То, може, серце стукнуло в тривозі,

Розбуркавши і хвилі, і вітри:

Не стій, мовляв, бездумно на дорозі,

А йди, шукай, відшукуй і твори.

 

Лиш сон-утома склеплює повіки,

Я знову чую ті слова вночі…

Тепер я знаю, скільки мого віку,

Я чарівні шукатиму ключі.

 

А сніги біліли

 

А сніги біліли – не танули,

А серця боліли поранені:

Чиє – багнетом, чиє – пістолем,

А його, дитяче, – нестерпним болем.

А зірки тремтіли – не падали,

А серця боліли – не зрадили,

Уста шептали, уста кричали:

“Для кожного ката прийде відплата”.

Їх було четверо, а може троє…

Він тоді ще гаразд не мів лічити:

Був ще малий, та й ніколи вчити…

Були в білому, були при зброї…

Що снилось малій кучерявій голівці?..

Для нього, малого, високі й пороги…

Облич їх не бачив – бачив лиш ноги

І темні сліди від чобіт на долівці…

До них частенько, сумні і веселі,

Заходили тьоті, заходили дяді.

Один по голівці хлопчину погладить,

А другий – підкине до самої стелі…

А ті… Петько ще таких не бачив…

Страшні і темні якісь, мов сичі…

І ходять для чогось не вдень, а в вночі…

Петько, їй-богу, зараз заплаче…

Та в нього є захист і затишок – мати,

Вона заспокійливо горне до себе:

“Не треба, синочку, не треба, не треба…”

І хлопцеві враз захотілося спати.

І він би заснув, пригорнувшись до неньки,

Та хтось ухопив його за сорочину…

І зойкнула мати: “Не треба дитину!

Синочку!” І став він маленький-маленький…

І рипнули двері, немов застогнали –

І хлопчика в сніг, за поріг, у пітьму…

Дитина не знала, завіщо, чому…

А в хаті довгенько ще крики лунали…

А потім все стихло… здалося хлоп’яті,

Що йде його мама ходою легкою,

Бере його, ніжною пестить рукою,

А потім несе, пригорнувши, до хати…

А сніги біліли – не танули,

А серця боліли поранені:

Чиє – багнетом, чиє – пістолем,

А його, дитяче, нестерпним болем.

Із тої страшної ночі

Дитина втратила очі.

Одні казали: “Застудилося”,

Казали другі: “Так судилося”,

Казали треті, клептухи: “То за гріхи…”

Та за чиї ж? Не за свої ж?

За мамині?.. То ж їй покути досить…

А люди, як люди, – однакові всюди:

Розказане й почуте переносять.

Одні, обережні, стороняться:

Крий Боже, ще хто побачить…

Другі зітхають, моляться,

А треті просто плачуть,

А ті четверті, напевно, вперті…

Прикривають віями очі…

А губи шепочуть:

“На кожного ката чекає відплата…”

Вони, бентежні, стискають мовчки кулаки.

А обережні розходяться од них на всі боки.

… А Петько, як у казці, все ріс, виростав,

Вже й про маму питати чомусь перестав.

Не забув, заховав її в серці далеко.

Все чекав, що з весною прилине лелека.

Коли сонце розтопить замерзлу криницю,

Принесе той лелека йому таємницю:

Де поділась матусенька люба, хороша?..

Де її заховала та біла пороша?..

Наче зовсім на світі її не було…

Може, снігом її в ту ніч замело.

Може, в лісі вона заблудилась глухому,

Загубила стежину до рідного дому?

Може, просить вона у Петька допомоги!

І точили хлопчину таємні тривоги…

Не хотів чи не вмів його розум збагнути,

Що матуся ніхто вже не зможе вернути.

Якби очі йому, він побачити б міг

Сто незнаних стежок, сто незнаних доріг.

І побачив би, може, отую могилу,

Де село поховало матусеньку милу.

І спитав би: “За що?” Закричав би: “Для чого?”

Хто посмів відібрати матусеньку в нього?..

Хто згасив йому зорі і сонце затьмарив?..

Та Петько виростав і все казкою марив…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.