Живе джерело
Коли я зовсім ще була мала,
Йшла по землі непевною ходою,
Мене татусь повів до джерела
І напоїв “живлючою” водою.
І розповів легенду він мені,
Що та вода незборну має силу,
Що в бойові важкі суворі дні
Джерельну воду воїнам носили.
Вона їх піднімала знову в бій,
Смертельні їх загоювала рани.
Вставали мертві, падали живі
І знову піднімались в бій останній…
… Ще він сказав, що та вода свята,
Її хто вип’є, той забуде втому
І, де б не був, навік запам’ята
Стежину ту до батьківського дому…
Я поруч з татусем додому йшла,
І лоскотали трави ніжки босі…
І сонце підіймалось з-за села,
І з поля вітер пахощі приносив.
Солодкий щем відчула я тоді,
Якась бентежність душу полонила.
Не знала я, чи сила в тій воді,
Чи в тій росі, що босі ноги змила.
Чи в тому світі, що пишавсь, буяв,
Що кликав сонце і мене до себе…
Мені здалось, що я – не просто я,
А частка сонця, і землі, і неба.
Роки минали, я вже підросла,
Відчула міць і біль свого народу,
І ще не раз пила із джерела
Оту живлючу, ту святую воду.
Ростуть у мене два сини малі –
Оплекувана рунь моя весела…
То ж я навчу їх кланятись землі,
З якої б’ють такі живі джерела.
Щастя
“Що таке щастя” – задумалась юнка.
“Що таке щастя” – задумавсь юнак.
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.
Вітер із сонцем у піджмурки бавиться,
Заховавшись в зеленім гіллі.
Щастя – це пісня, щастя – це праця
На моїй неосяжній землі.
Щастя у зорі чарівної юнки,
В пісні, що палко співає юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.
Щастя – це прагнути і жадати,
Щастя – любити, в тривозі ждати,
Щастя – це трепетний шум вокзалу,
Це так багато і так це мало…
Щастя у тому, як слухає юнка,
Щастя у тому, що каже юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так…
Гіркотно тане в роті шоколад
(роздуми, навіяні гуманітарною допомогою)
Гіркотно тане в роті шоколад…
На серці тоскно, на душі огидно…
Куди ж привів хвалений нами лад?
І через сімдесят які нам далі видно?
Гордились непохитним ми оплотом
І крокували в комунізму рай –
І стоїмо під заграничним плотом,
І вседержавну руку тягнемо: “Подай!”
“Подайте, Христа ради, комунізму,
Поки він голий і голодний не засне!”
Що скаже мій нащадок про вітчизну?
Кого він, обнищілий, проклене?
І сумно плаче кобза на майдані,
І квилить – стогне приспаний Дніпро…
Де ви взялися, покручі погані,
Що рознесли по світу все добро?
З якими шльондрами промарнували?
В содомиськах яких ви упились?
Реакторів сп’яна намурували,
Сп’яна і позриваєте колись.
“Моголами” ми ходимо по світі,
“Моголами” вже, певно, помремо…
Та тільки ким зростають наші діти?
Кому у тому звіт ми складемо?..
Гіркотно тане в роті шоколад…