ЗУСТРІЧ

 

А я зустрічаю тебе,

Немовби не снився ніколи.

А я зустрічаю тебе,

Немовби твоя не була,

Немовби не вів ти мене

У замок любові казковий,

Немовби не ти говорив

Мені неповторні слова.

І дивиться мовчки на нас

Алея у Стрийському парку,

І скрушно хитає крильми

Нам вслід лебедина сім’я.

Ось тут мені ти говорив

Так щиро, так ніжно, так палко,

Ось тут щось солодке, п’янке

У відповідь мовила я.

Я мовчки дивлюсь тобі вслід…

Навіки забула ті ночі,

Коли до пташиних пісень

Не спали ні я, ані ти.

Та якось не зручно мені

Дивитися лебедям в очі,

І якось мені незруки

По нашій алеї пройти.

І зовсім оце не сльоза –

Хмарина у синьому небі.

Що тепла й солона на смак,

То в тому вина не моя…

Та журно хитає крильми

Старий і досвідчений лебідь,

Він знає, він все зрозумів

І більше, напевно, ніж я

 

ПІСНЯ З КАРПАТ

 

Йде дівчина пишної вроди –

Зупинились бистрії води,

Мавки заховалися в праліси

Від її чарівної краси.

 

Йде вона – співає, чарівниця,

Нібито й не зна, що мені сниться.

Запитав, чи любить – оком повела

І такемені відповіла:

 

“Я люблю свою Верховину,

Кожен плай і кожну стежину,

Вільний вітер, що по скелях спів мій носить,

Викладає хмари у покоси”.

 

Йде дівчина пишної вроди –

Зупинились бистрії води,

Мавки заховалися в праліси

Від її чарівної краси.

 

Стану я гірським дзвінким потоком,

Поцілую ніжки ненароком.

Стану едельвейсом, ніжним, як весна –

Може, хоч подивиться вона.

 

Полечу я вітром над плаєм,

У трембіту гучно заграю,

Понесу я пісню її між люди –

Може, хоч тоді моєю буде!

 

 

НАЙКОРОТША КАЗКА

 

Щоб синок мій заснув, я кажу йому казку.

Вже сплітаю сама і сюжет, і розв’язку…

А щоб спала любов моя – ти її іноді будиш, –

Розкажи ти їй казку, що ти, як колись, мене любиш…

 

ПІСНЯ СЕРЦЯ

 

Я б дифірамб співала нескінченний

Тобі, та слів нема, – і я мовчу.

Лиш іноді у пристрасті шаленій

На повен голос піснею кричу.

Кричу-співаю, тільки все дарма:

Не чуєш ти, бо й голосу нема.

І я до зір, що сяють в вишині,

Складаю руки: дайте слів мені!

І гладжу я тугий налитий колос:

Віддай мені свій шум – свій тихий голос…

 

Холодне світло ллють байдужі зорі,

І з місяцем говорять жартома.

Шумить веселий колос на просторі –

У мене ж слів і голосу нема.

Тоді чекала я аж до весни,

Та принесла вона мені лиш сни.

Тоді до серця крикнула: згори

Палким вогнем або ж заговори!

Щоб пісня скелі зрушити зуміла,

Щоб всім була доступна й зрозуміла…

 

І де взялись слова? Де взявся голос?..

На мить спинилась річки бистрина.

На мить замовк тугий налитий колос,

І здивувалась зіронька ясна.

І пісня облетіла всі світи.

Почули всі її, не чув лиш ти,

Бо іншу пісню слухав і мовчав…

Плело її тобі худе дівча

З зеленого барвіночку і м’яти…

Чи ж варто ще мені тепер співати?