НІЧНІ ЕТЮДИ
Вітер колише зорі,
Вони мружать очі
Й тихо питають у ночі:
“Чи можна заснути?”
Квіти шепочуть у сні:
“Ні! Ні!”
Вітер колише, колише,
Сонно наспівує тиша:
“Засни…”
А по долинах і горах,
По неосяжних просторах
Бродять мандрівники-сни…
Небо до землі хилило зорі,
Вітер цілував і пестив трави,
І, накрившись віттям яблуневим,
Спала хата в пахощах троянд…
Вишива небачені узори
Серпорогий променем ласкавим…
І не знать, кому їх береже він,
І не знать, для кого він сія.
Ніч дарує смуток і розраду:
Спи і сни коханої обличчя.
Трави шепчуть: “Згадуй, згадуй, згадуй!..”
Квіти просять: “Тихше, тихше, тихше…”
Плач і смійся, і люби – будь ласка,
І минулі дні до себе клич…
По землі, мов чарівниця з казки,
Бродить ніч…
Ще спить земля,
І квіти сплять,
І трави сплять,
І шуми сплять.
Не спить лиш тишина,
Людина і весна.
Весна спішить у далі,
Людина плавить сталі,
Людина світить зорі,
Людина йде в дозорі,
А тишина
Іде в поля
І родить шум…
Ще спить земля…
Ще сплять ранкові роси,
Не збуджені вітрами,
Ще сплять дівочі коси,
Обвиті диво-снами,
Встав ранок, розганяючи пітьму,
Бо починати день вже час йому.
ОСІННІ МЕЛОДІЇ
До побачення, літо
1.
Попрощались з літом журавлі,
Помахали крилами землі
І в чужі полинули світи,
Щоб весну на крилах принести.
Приспів:
До побачення, літо,
Ти приходь до нас знову.
До побачення, літо,
Ти принось нам тепло.
Дай усмішку останню
Журавлям на дорогу,
Щоб не в’януло з туги
Журавлине крило.
Подарую пісню їй свою,
Розпитаю про її печаль,
Може, їй також за літом жаль.
(Приспів).
Засмутила осінь всі гаї,
Літом пахнуть кучері твої.
Неба голубінь в твоїх очах,
Сонячне тепло в твоїх руках…
(Приспів).
Казка про осінь
Прийшла до людей осінь.
Задзвонила плодами спілими,
Засміялася жовтим листом,
Потім все перефарбувала
і зробила казково-гарним
Сад, і ліс, і струнку берізку,
Що росла одинцем у полі.
Та зірвався бешкетник-вітер,
Став зривати він шати коштовні.
Він безжально кидав їх долі
На сумну похололу землю.
І задумала виткати осінь
Дивовижно-небачений килим,
Щоб укутати землю дбайливо,
Захистити від лютих морозів…
І надбала вона срібла-пряжі,
І в далекі пустилася мандри:
Переміряти землю хотіла,
Щоб завершити задум свій певний.
Засміявся гульвіса-вітер.
Ухопив дорогу він пряжу
І почав прикрашати віти.
Він жбурляв тонко прядені нитки
На проспекти, на перехожих,
А вони дивувалися щиро,
Хто добро так безгосподарно
Розкидає по всіх оселях.
Повернулася втомлена осінь
І, побачивши пустощі вітру,
Заломила в нестямі руки,
Дощані розпустила сльози.
Довго плакала так, журилась
І про жаль свій казала вітам…
Потім, тихо зітхнувши, зібралась
І холодну покинула землю,
Де зустрів її так негостинно
Невгамовний бешкетник-вітер.
Сльози осені
Сумно плакала осінь,
І на сльози її
Гомінким стоголоссям
Відзивались гаї.
Пишне листя жовтіло,
Вітром змучене вкрай,
І комусь шепотіло
Своє тихе: “Прощай”.
З неба падали сльози
І текли по гіллі…
Скоро прийдуть морози –
Довго спати землі.