Казка – чародійка для Юлі та Сергійка
Мої внучата вже попідростали. Вони ще не дуже дорослі, Юлі вже чотирнадцять років, а Сергійкові дванадцять. Та казки любити ще не перестали, особливо ті, що пише для них бабуся Тетяна. А треба вам знати, що бабуся Тетяна це я. це просто чудово, що мої онуки люблять казки. А я люблю і казки, і онучат. І своїх, і чужих.
Read More

Йшов дощ. Холодний, осінній, затяжний. На смітнику мерз і мокнув бездомний собака. Чому на смітнику? Бо сподівався, що люди викинуть щось їстівне – таке інколи буває – то він і поживиться. Та цього разу йому не перепало нічого. Голод дошкуляв, аж судомило. Та ще більше дошкуляв холод та дощ. І ніде було ні пригрітися, ні захиститися. Собака і гавкав, і тихенько підвивав, та не надіявся, що хтось його почує. А як почує, то що? Нічого. Хто його візьме? Ніхто й не підозрює, який він розумний, казали навіть, що породистий. Ну, чи породистий – того він не знає. А от що відданий – то відданішого й не знайти. А може теперішнім людям і відданості не треба? Ні собачого розуму, ні собачої відданості.
«О, дівчинка йде. Сміття виносить. Від дівчинки й можна не тікати. Вона не скривдить. А від хлопчисьок треба триматися подалі. Бо не знаєш, чого від кого чекати. Хтось може копнути, смикнути за хвоста. Я б і гризнув нападника, але дітей кусати не можна. Це я знаю. От… А дівчинка іде. А може в її смітнику є щось їстівне?»
Нюх, нюх…
Read More

Орелія

Коли надходила ніч, Андрієві здавалося… А може не здавалося… Що з книжки, котра лежала на його столику біля ліжка, а це була казка про принцесу Орелію, виходила дівчина, красуня у шатах, легка, наче зіткана з місячного сяйва. Вона виходила і сідала на стільчику обіч його ліжка. Дівчина доторкалася ніжною рукою до його волосся, обличчя, рук. Її голос звучав, як шепіт вітру, як шелест калинової гілки.
– Місяцю мій ясний, орле мій сизокрилий, дивлюся я на тебе і ніяк не можу надивитися. Я дивилася б на тебе вдень і вночі. Якби могла.
Андрій, не розплющуючи очей, спитав, ворушачи самими лише губами:
– А чому ти приходиш тільки в мій сон?
– Я випросила у свого батька хоч це: бачити тебе при ясному місяці, коли ти спиш. Я не можу порушити батьківську заборону, бо тоді… Я не зможу бачити тебе зовсім. Батько грозився посадити мене у високу вежу. А там я зможу розмовляти хібащо з буйними вітрами через загратоване віконце.
– А чому ж твій батько такий жорстокий? – Ледь чутно спитав хлопець.
– Бо він – король. А королі всі жорстокі.
Read More

Жили собі чоловік та жінка, і було у них четверо дітей: три хлопці і дівчинка Олеся. Діти були гарні та здорові. Змалечку батьки їх до роботи привчали. Спершу діти худобу пасли, а як доросли до літ, стали батькам у полі допомагати. А коли діти вже на порі стали, зібрав якось батько своїх дітей та й каже:
– Як, діти, будемо далі на світі жити? Хата у нас тісненька, нива у нас маленька. Доведеться вам, любі мої сини, у прийми йти. А до Олесі ми зятя приймемо – та й будемо жити.
Роздумалися хлопці: добре каже батько. Бо що мудрішого придумаєш? У кожного з них вже й дівчина на приміті була. Та перше, ніж женитися, треба було б грошей трохи заробити. Бо вдома статки відомо які.
– Спершу піду я, – сказав старший син Максим. – Подивлюся, як на світі люди живуть, чогось у них навчуся, а може чогось і їх навчу, батькову науку комусь передам. Чекайте мене через рік.
Поблагословили його батьки – та й пішов старший син світ-за-очі.
Read More

Артем жив зовсім близько від моря. Він навіть не уявляв собі, що міг би жити десь далеко. Коли був хлопчиком, ой, напереживалася мама за нього. бо як гайне на море, то й не докличешся. Сварила потім. Та що з того?
– Ну що зі мною могло трапитися? Плавав собі. Море тепле, погідне, аж посміхається.
– А якби не дай Бог втопився? Це ж море. У моря все на поготові.
– Ну навіщо я мав би топитися? Плаваю собі, на хвилях гойдаюся. Гарно так. Їсти захотів – от і прийшов.
– Слухай, Артеме, а може ти не хлопчик, а риба?
– А може й риба, – сміється, – я вже й сам так думав. Мені інколи здається, що я міг би й море перепливти.
Мама вже не сердиться. Добре, що прийшов. Живий-здоровий – то для матері найбільша втіха. Та, пообідавши, хлопчик збирався тут-таки знову гайнути на море.
Read More

Цар Глек сподівався, що у нього народиться син, спадкоємець. Бо як могло бути інакше? А народилася дочка. Ганьба яка! Хоча, якщо подумати, то у багатьох царів і королів народжуються дочки. У багатьох – це так, але, щоб у нього?.. Як почув цар, що у нього дочка народилася, то з пересердя аж дверима хряснув.
– І бачити її не хочу. Про мене – нехай хоч щезне.
Заплакала цариця Співана:
– Що ж я винна, що не народила хлопчика? Та й вона, крихітка моя, ні в чому не винна.
Бабуся-повивальниця заспокоювала царицю:
– Так всі чоловіки, чи царі, чи хлопи: синів їм подавай. Нічого. Минеться. Звикне. Мусить звикнути. А куди дінеться? А наша красунечка нікого не залишить байдужими.
Read More

Мушля
Чоловік, жінка і їхній семилітній хлопчик відпочивали на березі Чорного моря. Коли зайшла мова про відпочинок, їм радили відпочивати «дикунами».
– Ну побудете трохи без комфорту. Так зате дешевше.
Радили навіть, куди краще поїхати. Але Макар Іванович стояв на своєму.
– Ні вже. Тільки в санаторій. Що це за відпочинок, коли жінка буде по базарах бігати та їсти готувати? Тоді вже краще вдома сидіти.
Наталія Петрівна погоджувалася з чоловіком.
– Але ж дорого, – зітхала.
– Нічого. Потягнемо, – казав Макар Іванович. – На те я цілий рік працював.
Read More