Казка – чародійка для Юлі та Сергійка

Казка – чародійка для Юлі та Сергійка
Мої внучата вже попідростали. Вони ще не дуже дорослі, Юлі вже чотирнадцять років, а Сергійкові дванадцять. Та казки любити ще не перестали, особливо ті, що пише для них бабуся Тетяна. А треба вам знати, що бабуся Тетяна це я. це просто чудово, що мої онуки люблять казки. А я люблю і казки, і онучат. І своїх, і чужих.

Якось серед літа видався гарний теплий вечір. Скажете, нічого дивного. Влітку багато тихих теплих вечорів. Та цей вечір був особливий. Найперше те, що всі були вдома: і мама, і тато, і діти, і котик Васько. А ще у батьків не було ніякої пильної роботи, котру терміново треба було зробити. Всі сиділи біля телевізора і дивилися якийсь фільм. Було вже пізнувато, коли батьки раптом похопилися:
– А чи не пора вам спати, мої хороші? – сказала мама. У мами ще можна було попроситися.
– Мамо, ще трошки. Фільм додивимося.
Але тут обізвався тато. А з татом жарти кепські.
– Скоренько спати. Ви й так сьогодні засиділися.
– Але ж до школи нам іти не треба, – ще на щось надіялася Юля. Сергійко тільки зітхнув. Він знав, що, коли сказав тато, то на поступки надіятися марно.
– В школу йти не треба, але спати треба лягати вчасно. Он Васько вже дрімає.
– Тоді казку, – хитрувато посміхнулася Юля.
– Сьогодні казку розказує тато, – категорично сказала мама.
– Ну що ти, мамо! Ти ж знаєш, що я не вмію розказувати казки.
– Не знаю. Вчися з дітьми – пригодиться для онуків. Не вмієш розказувати – тоді читай. Он бабуся Тетяна нову книжку казок недавно видала. От і читай.
– Та я… Може б краще ти?
– Пів години читатиме тато, а потім мама.
Це Юля-хитруля так розпорядилася.
– А ви що, думаєте так довго не спати?
– Так. Ми будемо казку слухати. Правда, Сергійку?
– Правда. Будемо слухати.
– Он Васько вже дрімає.
– То нехай собі Васько спить. А ми будемо слухати казку.
Зіхнув тато та й пішов слідом за дітьми. Васька Сергійко ніс на руках. Котик сонно кліпав очима і не пручався.
– То яку вам казку? Смішну чи страшну?
– Смішну, – сказала Юля.
– Страшну, – сказав Сергійко.
– Не треба страшну. Я буду боятися, – занепокоїлася Юля.
– Чого боятися? – бравував Сергійко. – Я ж тут. Я тебе від кого хочеш захищу: і від вовка, і від розбійників.
– А від злих чаклунів?
– І від чаклунів. А що? Як дам…
– Ну годі вам сперичатися, – сказав тато. – Яку казку відкрию, таку й читатиму. А ви заплющуйте очі і спіть.
– Нічого собі! Спіть! А казку хто буде слухати?
У двері заглянула мама.
– Ти, тату, не сперечайся з ними. Ти читай – і вони заснуть.
– А от і не заснемо.
– Ну добре, добре. Не заснете. Ви тільки тихенько лижіть. Он котик який чемний: спить, муркоче собі, наче й він казку розказує.
– Ні, це він колискову співає, – тихенько сказала Юля.
– Мені співає, – сказав Сергійко.
– Ні, мені, – заперечила Юля.
– Мені, – сказав тато і позіхнув.
– Ну читай же, тато, – нетерпливився Сергійко. І тато став читати. Казка переносила дітей в незнаний казковий світ. Діти слухали, слухали, очі в них поступово заплющувалися, і вони тихенько заснули. А тато сидів і мовчки читав казку далі, вже для себе: цікаво ж. А чим же та казка закінчується?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.