Незвичайне весілля

Жили собі чоловік та жінка, і було у них четверо дітей: три хлопці і дівчинка Олеся. Діти були гарні та здорові. Змалечку батьки їх до роботи привчали. Спершу діти худобу пасли, а як доросли до літ, стали батькам у полі допомагати. А коли діти вже на порі стали, зібрав якось батько своїх дітей та й каже:
– Як, діти, будемо далі на світі жити? Хата у нас тісненька, нива у нас маленька. Доведеться вам, любі мої сини, у прийми йти. А до Олесі ми зятя приймемо – та й будемо жити.
Роздумалися хлопці: добре каже батько. Бо що мудрішого придумаєш? У кожного з них вже й дівчина на приміті була. Та перше, ніж женитися, треба було б грошей трохи заробити. Бо вдома статки відомо які.
– Спершу піду я, – сказав старший син Максим. – Подивлюся, як на світі люди живуть, чогось у них навчуся, а може чогось і їх навчу, батькову науку комусь передам. Чекайте мене через рік.
Поблагословили його батьки – та й пішов старший син світ-за-очі.

Йшов через поле, йшов через ліс – аж вийшов на дорогу, чисту і рівну.
«Якщо дорога така добра, то десь там, видно, багаті люди живуть, – подумав хлопець. – Може й наймуся та й щось зароблю».
А воно й правда. Привела його дорога до розкішного палацу. Самі ворота відчинилися, а на рундучку стояла панна: чи то князівна, чи королівна, а така гарна, як намальована. Тільки на обличчі крізь посмішку злість визирає, та ще очі хижим блиском горять. Та хлопець на те не зважив. Бо що йому? Йому лишень робота. Та все ж хлопець так задивився на красуню, що й забув, чого прийшов. Дівчина першою заговорила:
– Що скажеш, парубче? Чи заблудився, чи з дороги збився та й до нас прибився?
Оговтався хлопець та й каже:
– Я не заблудився і з дороги не збився. Та чи не знайдеться у вас для умілих рук якоїсь роботи?
– Чому ж? Тільки для ледачих роботи нема. А для того, хто хоче працювати, робота завжди знайдеться.
«От і добре, – подумав Максим. – Рік пробіжить, а я щось таки зароблю».
Та й взявся за роботу. Робив все, що треба було. Не чекав, доки йому щось робити загадають. Сам собі роботу шукав. Дивиться на нього панна – та й нічого: щось собі метикує. Звідки ж парубкові було знати, що, окрім того, що вона князівна, багата і знатна, панна ще й відьмувала трохи.
От і рік минув. Кличе панна парубка до себе та й каже:
– Добре ти, парубче, працював. Чи підеш додому, чи ще залишишся?
– Ні, панно. Дякую вам за хліб, за сіль, та піду я вже додому. Вдома вже мене зачекалися.
Заплатила князівна парубку щедро, а той сховав свій заробіток у потайну кишеню в паскові. А панна й каже:
– А чи не хотів би ти, парубче, на все життя тут залишитися?
– Ні, князівно. Я вже чекаю – не дочекаюся, коли додому повернуся.
– А чи не хотів би ти, хлопче, взяти мене за дружину?
– Ти, князівно, і багата, і знатна, а що вже гарна – то кращої й на світі нема. Та чекає на мене в селі дівчина простого роду, яку я люблю. Вона килимарка. Тче килими небаченої краси. От повернуся я додому – і відсвяткуємо ми своє весілля.
Гнів заполонив князівну.
– То тобі проста килимарка краща за мене, князівну?
– Але ж я люблю її.
– Всі мусять любити тільки мене, найкращу і наймогутнішу. А хто мені не кориться… Не буде у тебе весілля.
Та й ударила хлопця своїм віялом, ще й слово якесь сказала – і обернувся хлопець на сокола. Знявся він у небо, жалібно заквилив, а зла князівна засміялася.
– Отак тобі! Щоб знав, як мене зневажати. Ще подякуй, що не обернула тебе на жабу, чи на вужа, чи ще на якусь гидь. Літай тепер соколом, а я буду тобою милуватися і тішитися, яка сила у моїх руках, погляді та слові.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.