А Максим і Микола у небі соколами літали. Добре, що хоч перемовлятися могли.
– Що ж нам тепер робити? Невже так і проживемо своє життя, в піднебессі літаючи та на здобич полюючи?
– Мусить же бути ключ, який би відкривав нашу таємницю.
– Мусить бути. Та де той ключ шукати?
– Політаємо поки що. А там… Розгадка мусить бути.
– Доки та розгадка знайдеться, то наші молоді роки минуть, а наші дівчата заміж повиходять.
– Не повиходять. Вони нас будуть чекати.
– А як чекати набридне?
– Не набридне. То славні дівчата. І люблять нас. Мене інше непокоїть: де то наш брат Іван обертається? Я сподівався, що він вже з нами буде.
– Не кажи такого. Наш брат Іван шукає ключ до нашої таємниці.
– А може він не пішов нашою дорогою?
– Пішов. Я його бачив.
Пролітаючи над рідним подвір’ям, кинули вони по пір’їні.
– Мамі і сестрі на згадку.
Сестра Олеся саме квітник поливала. Підняла вона ті пір’їни та й, плачучи, до матері побігла.
– Мамо, це знак.
– Який знак, доню?
– Та от… Летіли два соколи, і кожен з них по пір’їні кинув. Це знак, мамо. Чує моє серце: це брати мої.
Та й зайшлася сльозами. Мати й собі заплакала, а поплакавши, сказала:
– Ні, нема, певно, моїх соколиків на біломі світі.
– Не називайте, мамо, їх соколиками. Соколиками вони й літають та й нам звісточку кинули, що вони живі.
– Такий твій здогад, донечко, хто зна, дитино. А де ж тоді третя пір’їна? Їх же три у нас.
– Наш Іван, видно, ще не літає в піднебессі, а по грішній землі ходить та й думає-гадає, як братів порятувати.
Мати зітхнула і знову витерла очі.
– Однак… Поки що втіхи мало. Ти краще от що… Ми з батьком якось говорили… Виходь-но ти, дочко, заміж. Ми з батьком вже старі. Та й яка йому від жінок підмога? Журбою поле не виореш і не засієш. Молодого господаря треба. З твого Григорія добрий господар буде. Виходь заміж, дочко, бо край.
– Не можу я, мамо. Що це за весілля буде без моїх братів?
– А що робити, дочко, як їх нема?
– Я ще почекаю, мамо.
– Та й доки чекати, Олесю? Доки коса посивіє та посічеться? Та й Грицько вже світом нудить. А що, коли другу посватає?
– Не посватає, мамо. А коли посватає… Що ж, така моя доля.
Отак, поговоривши і поплакавши, пішли до роботи, бо тієї роботи непочатий край.
А надвечір з’явився Іван. Рідні ворота відчинив – та й сльоза з очей йому скотилася.
І сестра, і мама так і кинулися до нього.
– Сину!
– Братику мій!
– Живий!
– Живий!
– Чи нічого не чув про братів своїх?
– Якби не чув, то й додому не повернувся б. Шукав би їх.
– Де ж вони, лебедики?
– Не лебедики, а соколики. Головне – живі.
– Летіли два соколи понад нашою хатою. По пір’їні кинули. Це вони! Я знаю: це вони.
– Це вони, – сумно сказав Іван. – Якби не тітка Уляна зі своїми оберегами, то і я зараз був би разом з ними. Тепер треба думати, як їх знову на хлопців повернути.
– А як, сину, як?
– Є один спосіб. Та я не знаю, наскільки він певний… Словом, мамо, готуйте весілля. Будемо Олесю заміж віддавати.
– Весілля? Без братів? Не буде того.
– Треба, Олесю. Не плач. Не за нелюба ж ми тебе віддаємо.
– Але ж брати.
– Так треба, сестричко. Для їхнього порятунку.
– Для порятунку? Щось ти, брате…
– На своєму весіллі ти наллєш братам повні чарки горілки і поставиш їх біля себе. Коли гості будуть пити і гукатимуть «гірко». Ти зметеш ті чарки на землю. Нехай вони розіб’ються, а тоді вже і наші брати повернуться.
– Так просто?
– Але ж це треба було знати. Зла відьма ніяк не хотіла мені відкривати тієї таємниці, бо, якщо комусь вдалося здолати її чаклування, то вона втрачала свою силу і не могла більше шкодити людям. Так що ми добру справу зробимо: наших братів повернемо і злу чаклунку знешкодимо.
– А як же ти дізнався?
– Не час, Олесю, не час. Колись розкажу. Це – як казка. Та ніколи зараз казки розказувати. Зараз треба до весілля готуватися. А це не просто, сама знаєш. Та ще от що, сестричко, за дружок наших дівчат візьми.
– А я інакше й не думала.
– Та ще, мамо, от що. Наймайте там кого треба, печіть, варіть, щоб весілля пишне було, бо може доведеться разом для всіх весілля святкувати.
– Ой Боже ж мій!
Мати сплеснула руками і вже в котре витерла заплакані очі.
– Я пак і байдуже. А батько ж де?
– Та в полі. Він і не знає, що його вдома чекає. Я вже за ним послала.
І закрутилося, закипіло. Варили, парили, шкварили, пекли. Все село дивувалося.
– Що за пишне весілля Олесі готують. Чогобто.
– Синів нема. Наче й не до бенкетів.
– Але ж не може Олеся сидіти в дівках.
– Могла б ще почекати. Не перестарок.
– Однак вона якась захмарена.
– Не може бути інакше: братів нема.