Пішов Іван світ-за-очі. Та не судилося йому обминути тієї дороги, по котрій пройшли його брати. То зла чаклунка відьомського кодла наказала вимостити ту дорогу чарівним камінням, щоб приваблювати до себе гарних хлопців. Так вона нареченого собі шукала. Та не таланило їй. Нікого поки що вона не привабила. От і зараз… Іван, наймолодший з трьох братів прийшов прямісінько під її ворота. Ворота самі перед ним відчинилися. А на рундучку стояла вона, князівна, у всій своїй красі. Остовпів Іван від такого дива, всі настанови забувши. Та робити нічого. Оговтався та й і собі став у неї роботи просити. Найнявся на рік, як і брати його. Проте щось нашорошувало князівну. Не був цей хлопець такий простий, як його брати. Був якийсь недоступний. Щось наче не допускало князівну до нього.
– Нічого. Звикну, – казала панночка сама собі. Та якось… Не звикалося.

А Іванові випало жити там, де жили колись його брати. Спершу він ще того не знав. Та якось, відпочиваючи по роботі, побачив: щось наче біліє. Коли придивився – а то дві хустинки його братів. Ті хустинки він добре знав, бо і в нього така хустинка була. Сестра Олеся їм трьом вишила.
«Ага! – подумав. – То і брати мої тут були. Щось тут не чисте».
Та й по ночах став слідкувати за князівною. У день наробившись, важко йому не спати. Але ж треба. Мусить він знати ту таємницю. І таки вистежив панночку. Якось при повному місяці вона з трави та з кущів росу збирала. А якось підгледів, як вона на помелі літала.
«Ого! – подумав собі, – то це справжнісінька відьма! Не що інше: тільки вона моїх братів згубила. А якщо вони живі то вона знає, де мої брати і що з ними. Мушу бути обачним, бо й мене доля моїх братів може спіткати».

Наступного дня покинув Іван роботу та й гайнув у поле. І не думав він, і не гадав, що так важко буде тут знайти полин. Виглядало так, що або він тут не ріс, або його тут зумисне хтось ретельно виполював. Все ж у якомусь видолинку Іван натрапив на полин. Нарвав його цілий оберемок та й рушив до палацу. І прямісінько до покоїв князівни. Свіжо зірваний полин пахтів не самовито, аж в голові гірчило. Панночка, наче заклякла, дивлячись на хлопця.
– Я тут тобі, князівно, букет приніс.
Та й кинув їй цілий оберемок полину. Вона аж знетямилася. Та як закричить:
– Забери! Скорше забери те прокляте зілля.
– Ну чому ж? Полин дуже корисний. А як пахне.Ти тільки вдихни.
– Забери! Скорше забери, бо я зараз…
Її аж трясло, аж викручувало.
– Не заберу. Не заберу, негіднице. Ти краще скажи, де мої брати. Куди ти їх поділа?
– Які брати? Не знаю я ніяких братів.
– Знаєш, відьмо, знаєш.
Іван взяв стебло полину і підніс їй до лиця.
– Збиткуєшся? Почекай, і я над тобою позбиткуюся.
– Нічого в тебе не вийде.
Та й ще набрав жменю полину. Полин пахтів на весь палац.
– Ой, душить! Дихати нічим. Забери. Все скажу. Все. Твої брати живі. Не згубила я їх. Соколами літають вони у піднебессі.
– Поверни їм негайно людську подобу.
– Не можу, хлопче, не можу.
– Як це не можеш?
– Нема в мене такого хисту, щоб їм людську подобу повернути.
Іван себе не пам’ятав від люті. Набравши у жмені полину, він кинувся до кривдниці.
– Уб’ю. А кубло твоє з землею зрівняю.
Князівна зняла руки, захищаючись від полину.
– Не займай мене. Не займай. Краще послухай, що я тобі скажу.
І заговорила стримано, навіть лагідно.
– Ну навіщо нам сваритися? Своїм братам ти вже однак нічим не допоможеш. Ти краще про себе подумай. Дивися, яка довкола розкіш, яке багатство. Ніж зі мною сваритися, то чи не краще тобі було б взяти мене за дружину? Чи я не гарна? Чи не багата? Подумай.
– Ні, князівно. З відьомським кодлом я ніколи не знався. Якби ти була втричі гарніша, ніж ти є, то і тоді моє серце до тебе не лежало б. Крізь твою красу велике зло проглядає. Зле серце, красуне, у грудях носиш, а злі очі те серце видають.
А князівна тим часом думала:
«Такі всі гарні, як намальовані. А не спокусило жодного ні моє багатство, ні моя врода. А цей хлопець якийсь особливий. Не діють на нього ні мої слова, ні мої очі. Хіба ще… Віяло».
– Ти такий же дурень, як твої брати. Лети ж їх шукати.
Та й ударила хлопця своїм віялом, чарівне слово сказавши. Нічого! Без толку! Хлопець стоїть, як і стояв. Хоч би тобі що!
– Ти що? Зачарований? – у гніві гукнула.
– Мабуть, – посміхнувся Іван, хоч йому і не до сміху було.
– Тітка Уляна мене зачарувала.
– А хто така тітка Уляна? Чарівниця якась?
– Ні. Просто вона до церкви ходить і полину не боїться. Та зараз не про те. Я змушу тебе весь той полин з’їсти, якщо ти не розкажеш мені, як розчаклувати моїх братів.
– І де ти взявся на мою голову? Та вже мушу розказати, бо твій полин мені дихати не дає.