А вдома чекали, чекали Максима та й засумували. Вже й рік минув, а Максим додому не повертається. Збирається в дорогу середульший син Микола.
– Не йди, сину, – просить мати. – Бачиш, Максим не повернувся. Ще й ти пропадеш.
– Не пропаду я, мамо. А може й брата знайду.
Олеся плаче, аж з лиця спала. А батько супиться й мовчить. А що скаже? І він пішов би. Жаль, старий вже став.
Вирядили Миколу в дорогу та й стали обох вже чекати.
А хлопець, хотів того чи не хотів, пішов тією ж дорогою, котрою йшов його брат. І прийшов він прямісінько до палацу лютої красуні, а вона в люстерко дивилася та вже його чекала. Парубок і собі став питати, чи не знайдеться тут для нього якоїсь роботи. Хижо розсміялася князівна.
– Чому ж не знайдеться? Хлопець ти гарний, і, як я бачу, моторний. Для такого завжди робота знайдеться. А коли ще розумний будеш, то житимеш – не тужитимеш.
Найнявся, кажуть, як продався. Працював Микола з ранку до ночі без відпочинку цілий рік. А коли рік минув, прийшов він до князівни й додому проситься.
– Я чесно, господине, відпрацював цілий рік, а тепер пішов би вже додому. Вдома вже мене зачекалися. Ще й брата свого Максима спробую пошукати. Десь же він мусить бути. Або хоч слід його.
Заплатила князівна хлопцеві щедро за його роботу, а потім спитала:
– А чи не хотів би ти, парубче, назавжди оселитися у цьому палаці і жити в розкоші та багатстві?
– Гарно жити тут у палаці сито і в розкоші. Та скучив я вже за своїм селом, за батьком-матір’ю, за братом і сестрою. Чужа розкіш і чуже багатство мене ніколи не вабили.
– Все це може стати твоїм, якщо ти візьмеш мене за дружину.
– Всім ти гожа, князівно. І багатством, і знатністю, а найперше – то пишною вродою. Та чекає на мене в селі дівчина простого роду, чудова вишивальниця. Вона мені найкраща і найлюбіша. Як тільки я повернуся в село, то відсвяткуємо ми своє весілля.
– Ти такий же дурень, як твій брат, – у гніві крикнула князівна. – Не буде у тебе весілля. Шукай же свого брата.
Й ударила хлопця своїм віялом, чарівне слово сказавши. Обернувся хлопець на сокола та й знявся у небо. Там і зустрів він свого брата Максима. Квилять вони жалібно та й по-людськи перемовляються.
– Як же нам хоч молодшого брата попередити, щоб не йшов він тією дорогою, котрою ми з тобою пройшли?
– Ніяк ми не можемо його попередити. Як би так можна було, то я б і тебе остеріг. Нашу мову люди не можуть чути. Для них ми птахи, соколи. Це тільки ми з тобою можемо перемовлятися.
– І так добре.
– Доброго у нас з тобою мало. Незабаром і наш молодший брат вирушить у дорогу.
– І вирушить, нас не дочекавшись.
– І його спіткає наша доля.
– Спіткає. І ми його не порятуємо.
– Ми безсилі.
– Образливо.

А вдома і справді жалі та плачі. Молодший брат Іван у дорогу збирається.
– Піду, – каже. – Чи зароблю щось, чи не зароблю, то хоч братів своїх пошукаю.
– Хоч ти не йди, – плаче мати.
– Не кидай нас. Бо й ти пропадеш.
– Не йди, братику, – зі сльозами просила Олеся. – Нікому буде на весіллі мені косу розплести.
– Мушу йти, любі мої. Як би я вдома сидів, коли братів моїх нема? Пішли – як у воду канули.
Та й пішов по селі, щоб на село надивитися та з дівчиною своєю попрощатися. Його дівчина була простого роду, та зате була велика майстриня. Шила вона одяг людям. Та не простий то був одяг, той, хто носив його, залишався до старості при силі та при здоров’ї. Іван любив її. Для нього вона була найкраща в світі.
– От повернуся я – і відсвяткуємо ми наше весілля.
Плакала дівчина, проваджаючи свого коханого, та не просила, щоб не йшов. Знала: мусить іти. А вона буде його чекати.
По дорозі перестріла Івана тітка Уляна, його хрещена мати. За віком її можна було б і бабусею назвати. Закликала вона хлопця до хати та й каже:
– Чула я, хлопче, про ваше лихо. Знаю, що й ти в дорогу зібрався. Що ж, іди, коли інакше не можна. Ти може будеш з мене старої сміятися, бо молодь зараз така. Але я собі знаю своє. В дорозі свякі люди можуть трапитися: і добрі, і злі, і навіть чарівниці. Чого посміхаєшся? Не віриш?
– Та… Як вам сказати?.. Трохи вірю, а трохи ні.
– Мені можеш вірити. На своєму віку я багато всякого набачилася. То от… Одягни цей хрестик. А до нього причеплений вузлик зі свяченою сіллю. А ще… На руку хлопцеві тітка Уляна пов’язала червону стрічку.
– Це від недоброго ока. А ще пам’ятай, що всяка нечиста сила полину боїться. Дай мені свій пасок. Я тобі у нього полину зашию. Ось так. Тепер я за тебе спокійна.
– Дякую вам, тітусю. Ви так мене виряджаєте, наче я іду до чортів, а не до людей.
– А того, дитино, ніхто не знає. Чорти та відьми часто поміж людьми ходять, прийнявши людську подобу. Ну… Іди з Богом та повертайся щасливо.