І от настав час Олесиного весілля. Столи вгиналися від наїдків і напитків. А вгорі кружляли два соколи.
– Як на картині, – хтось сказав. А вони кружляли, дивувалися та між собою перемовлялися.
– Щось там у наших затівається, брате.
– Схоже на весілля. Здається мені, що наша сестра Олеся заміж іде.
– Дивно мені з такого. Ще за нами жалобу мали б носити. Вони ж не знають, що ми живі.
– А може й знають.
– Та звідки їм те знати?
– Що ж, брате, не до жалоби, видно. Діло молоде. Нехай небо молодятам щастя пошле. А нам… Що ж, а нас нехай згадують доки не забудуть.
Та й замовкли. Тільки сумно дивилися вниз.
Налила Олеся дві чарки горілки та й поставила на стіл обіч себе.
– Це ти, Олесю, для кого? – спитав весільний староста. – Тут ніхто не сидить.
– Це для братів моїх, – сумно сказала Олеся. А коли гості підняли келихи і загукали «гірко», Олеся змела чарки зі столу, вони впали та й розбилися. І в ту ж мить два ясних соколи припали до землі і стали красенями хлопцями. Такого дива ще досі ніхто не бачив. Кожен з трьох братів підійшов до своєї дівчини, а потім парами стали підходити до батьків, просячи у них благословення на подружнє життя.
Цілий тиждень гуляло село, забувши про всяку роботу. А потім ще довго здадували про таке незвичайне весілля, своїм дітям і внукам розказували, як цікаву казку. Вже й самі не дуже вірили, що таке було.