Орелія

Коли надходила ніч, Андрієві здавалося… А може не здавалося… Що з книжки, котра лежала на його столику біля ліжка, а це була казка про принцесу Орелію, виходила дівчина, красуня у шатах, легка, наче зіткана з місячного сяйва. Вона виходила і сідала на стільчику обіч його ліжка. Дівчина доторкалася ніжною рукою до його волосся, обличчя, рук. Її голос звучав, як шепіт вітру, як шелест калинової гілки.
– Місяцю мій ясний, орле мій сизокрилий, дивлюся я на тебе і ніяк не можу надивитися. Я дивилася б на тебе вдень і вночі. Якби могла.
Андрій, не розплющуючи очей, спитав, ворушачи самими лише губами:
– А чому ти приходиш тільки в мій сон?
– Я випросила у свого батька хоч це: бачити тебе при ясному місяці, коли ти спиш. Я не можу порушити батьківську заборону, бо тоді… Я не зможу бачити тебе зовсім. Батько грозився посадити мене у високу вежу. А там я зможу розмовляти хібащо з буйними вітрами через загратоване віконце.
– А чому ж твій батько такий жорстокий? – Ледь чутно спитав хлопець.
– Бо він – король. А королі всі жорстокі.

– Але ж ти…
– Я – принцеса.
– То ти ж його дочка.
– Так, дочка. Тому він і боїться.
– Чого боїться?
– Щоб я заміж не вийшла та не народила йому спадкоємця.
– Але ж так мусить бути. Кожен король про те тільки й мріє.
– Всі королі про те мріють, окрім мого батька.
– Але король же не вічний.
– А мій батько думає, що він вічний. Ой, загаялася я. Пора мені.
– Побудь зі мною, ясочко, ще хоч хвилечку.
– Не можу. Незабаром вже вранішня зоря до місяця вийде. Прощай, мій соколе ясний, мій орле сизокрилий.
– Приходь.
– Прийду.
А потім Андрій міцно засинав і наранок вже не міг з певністю сказати, чи все це йому наснилося, чи було насправді.
Світило сонце. Розгорався день. Щоденні клопоти обсідали всіх. Тільки Андрій ходив задуманий, як загублений. Ледве чув, що йому говорили. А часом і не чув.
– Чи тебе, парубче, дурманом обпоєно? – Непокоїлася мати. Дивився на неї і не знав, що сказати, бо й сам до ладу не розумів, що з ним.
– Андрію, чого шукаєш? Чи не вчорашнього дня часом? – Посміхалися друзі.
– Ні, я шукаю ночі, – відповідав цілком серйозно хлопець.
– Що з ним? – Дивувалися.
– А що з ним? Закохався, либонь. Андрію, у кого ти закохався?
– У свій сон.
Зачудовано знизували плечима та й давали хлопцеві спокій. А той з нетерпінням чекав вечора, чекав, доки місяць зійде і до нього прилине його казка, його мрія, його небачений сон. Книжка про принцесу Орелію лежала на своєму місці. Ніхто не смів би її взяти. Хтось якось попросив ту книжку в Андрія почитати, так той ледве не у бійку кинувся.
– Не дам, – каже. – То моя книжка.
– Та твоя. Чого ти? Я просто хотів…
– Не можна.
– Але чому?
– Ну… Не можна.
Так і не зумів пояснити.
І знову надходила ніч. І знову тривала казка, гарна, як сон, як весняна погідна днина.
Андрій вже не був хлопчиком, а парубком. Якщо вночі хлопець не мав нормального сну, то вдень не було з нього нормальної роботи. Все ходив та й ходив, як сновида. Йому щось кажуть – а він не чує, його про щось питають – а він мовчить, наче не до нього. Занепокоїлися батьки.
– Що з нашим сином? – Бідкалася мати.
– Та… Діло молоде. Може закохався хлопець. Свої роки згадай, – заспокоював її чоловік, хоч і в самого серце було не на місці.
– Коли закохався, то нехай би женився. Хіба ж ми проти? Якщо дівчина порядна, то ми ж не боронимо. Але ж він нікуди не ходить, ні з ким не зустрічається. Ні, тут щось не те.