Матирене серце – добрий віщун. Та ніхто до нього не дослухався. А мати журилася та плакала тихенько.
– Піду-но я до знахарки, до баби Горпини, – якось сказала. – Може вона мені щось порадить. Мана якась до нашого Андрія вчепилася.
Чоловік тільки рукою махнув.
– Тільки жінка могла таке придумати. А я тебе мав за розумну. Іти до відьми! В наші дні! В час комп’ютерів та інтернету! Чи ти, Маріє, з глузду з’їхала? Що вона тобі скаже? Що поможе?
– Горпина зовсім не відьма. Вона травознайка.
– Тимпаче. То чого до неї йти? Дівчатам якесь зілля привороту-відвороту може й дасть. А в нашім ділі… Та йди вже, як намірилася.
Взяла Марія у кошик що там мала та й пішла.
Стара Горпина жила далеко від села, у темних лісових хащах. Аж страшно було у них заходити. Місцина дика, здавалося, що і людська нога тут ніколи не ступала.
«Чого там не ступала? – Заспокоювала себе Марія. – Ходять же до неї люди. По зілля ходять».
Та коли жінка продерлася крізь хащі і вийшла на галяву, сліпуче сонце вдарило їй у вічі. Таким затишком і спокоєм повіяло, що Марія аж присіла у траву, на мить забувши, чого сюди прийшла. Зрошена трава шовково стелилася, подекуди квіти вже відцвітали, а декотрі щойно лише розпускались. Тут можна було б і посидіти, та час на місці не стояв, і треба було йти, куди Марія собі намітила. Неподалік і чепурна хатка виднілася, обнесена живоплотом. Було тут так гарно і любо, що Маріїн острах, котрий все ж був, кудись подівся. І вона вже зовсім сміливо відчинила ворітчата. На подвір’ї вже немолода жінка, запнута білою хусткою, сипала пташкам якесь зерно, а вони, як ті курчата, визбирували його просто біля неї, не боячись і не тікаючи.
– Їжте, їжте, мої співунчики, баба Горпина вам ще винесе.
Побачивши чужу людину, птаство злетіло і вмостилося на найближчій берізці.
– Добрго дня, – привіталася Марія. – Я Вам всю пташню розполохала.
– Нічого. Вони знову прилетять. Вони в мене ручні.
Увійшли до прибраної хати. Сіли.
– Мусите мені розказати, з чим прийшли. Бо я не ворожка, сама не вгадаю.
Марія обсмикнула фартушок та й стала розказувати про свою біду. Стара Горпина уважно її вислухала, а потім сказала:
– Все це не просто і дуже небезпечно, але я лише травознайка. Ні ворожити, ні чаклувати не вмію. Та я вам нараджу діда Михтода. То старий і мудрий дід. Прожив він своїх сто двадцять літ і ще, мабуть, проживе стільки ж. Він багато знає такого, що, як стане розказувати, то не віриться: слухаєш, як казку. Ми часом з ним здибаємося. Він тут недалеко живе. Я проведу вас.
Дід Михтод і справді жив недалеко. Хатинка маленька, в землю вросла. Та подвір’я ошатне, по-господарськи прибране. Скрізь квіти. Та ще порічки саме поспіли, гріються собі на осонні, око веселять. Дід рвав їх, щось примовляючи та приспівуючи.
– Помагай Біг, діду Михтоде.
– Дякувати.
– А я Вам ось молодичку привела.
– Гарна молодичка. Та ти трохи спізнилася, Горпино. Раніше треба було.
Зітхнув старий та й посміхнувся, блиснувши здоровими білими зубами.
Посідали не лавчині під грушкою. Дід потряс її – і кілька грушок впало додолу.
– Беріть, пригощайтеся. Вони ранні і соковиті.
І сам захрумкотів солодким плодом.
– Тільки оси набридли. Страх як люблять мої грушки. І казав їм вже, щоб діда не кривдили – не помагає. Доведеться з ними суворіше, якщо по -доброму не розуміють.
– А ви, діду, і осину мову знаєте? – Здивувалася Марія.
– А я, дочко, за свої довгі роки всякого навчився. Може й того, чого не треба. Та якщо подумати, то всяке знання в житті знадобитися може.
Дід був спокійний, непорушний, наче скеля чи… Вічність. Зате Марія нетерпеливилася і поглядала на сонце: було вже нерано… Нарешті старий повернувся до неї.
– А ти, молодице, можеш нічого мені не розказувати про свою біду. Знаю, чого ти прийшла. Добре зробила Горпина, що тебе до мене привела. Син…
– Так, діду, син.
– То ти кажеш, не спить твій син по ночах?
– Я того не знаю. Тільки вдень він ходить самм несвій. Ні до роботи, ні до розмови.
– Скажи, дочко, а чи любить твій син читати книжки?
– Так, читати він змалку любить. Хіба ж то зле?
– Ні, не зле. Це навіть дуже добре. Та буває інколи… А скажи, дочко, яка у нього найулюбленіша книжка зараз? Є у нього така?
– Зараз? Віднедавна казку якусь читає.
– Казку? Такий дорослий?
– Так. Він казки з дитинства любив і дотепер любить. Я так думаю, що в тому нічого поганого немає. Я й сама казки і досі люблю, хоч уже й у віці.
– Звичайно. В тому нема нічого поганого ні зазорного. Біда тоді, коли казка приходить в людське життя і втручається в нього.
– А таке буває?
– Не часто, та інколи буває.
– І що тоді?
– Треба запобігти лихові.
– А що може трапитися?
– Та… Всяке. То ти згадала, яка з книжок стала тепер найулюбленішою книжкою твого сина?
– Думаю… Біля його ліжка на столику лежить. Думаю, що це вона. Ту книжку йому недавно хтось подарував. Ще я здивувалася, бо товариш попросив у нього ту книжку почитати, то він не дав. Аж розсердився. Я здивувалася, бо мій Андрій ніколи не був скупий. Завжди був подільчивий. А тут …
– І що ж це за книжка?
– Казка якась. На обкладинці принцеса намальована. Я так думаю, що це принцеса. Гарна така, в розкішному одязі. О, згадала. Книжка називається «Орелія». Либонь, і принцесу так звати – Орелія. Я ще розгорнула і глянула. Бо, як я вже сказала, і сама люблю казки.
– І що?
– Зараз згадаю. Починалася якось так… «давно-давно, в незапам’ятні часи, жив-був на світі король». Якось так вона починається.
– Що ж… Принцеса кажеш? Цілком можливо.
– Ви мене, діду, лякаєте.
– Я не хочу, дочко, тебе лякати, але мусиш допильнувати сон свого сина. Цілком можливо, що та принцеса Орелія приходить у сон твого хлопця. Таке буває, що дітям сняться казкові сюжети – і нічого. Але тут зовсім інше. Може бути, що та принцеса закохалася у твого парубка. А якщо ще й він у неї – тоді біда. Тоді може вивести та Орелія твого сина у свої давні, незапам’ятні часи.