– Ой, лихо мені. А що ж робити?
– Головне – не панікуй. Кажу ж тобі : добре, що ти до мене прийшла. Сама ти з тим не впораєшся. Тепер треба допильнувати, чи це так, чи це все я собі придумав. Але пам’ятай: прослідкуєш – сама нічого не роби. До мене прийдеш.
– Добре. Прийду.
Старий зайшов до хати, за хвилину вийшов і подав жінці пояс.
– Візьми цей пояс. Він зробить тебе невидимою. Можеш спробувати.
Заперезалася Марія тим поясом – і сама себе не побачила.
– Я казала, що дід Михтод щось придумає, – посміхнулася Горпина.
– Тепер вже йди. І вдома про нашу розмову ні слова. Щоб нічого і нікого не сполохати.
Попрощалися з дідом Михтодом. Стара Горпина вивела Марію на дорогу, і Марія пішла собі, додаючи ногам пругкості. Вечоріло. Їй треба було скоренько впоратися і готуватися до неспокійної безсонної ночі.
От і сонце сіло. Андрій, повечерявши, скоренько і спати вклався. Марія почекала, поки все вдомі затихло, тоді й сама, заперезавшись незвичайним паском, що зробив її невидимою, сіла в кутку синової кімнати та й завмерла, дослухаючись до рівного дихання сина. Місяць світив як навмисне так, що було видно все, як на долоні. Знадвору не долинало ні звука. Сонна тиша огортала кімнату. Марія ніколи й не думала, що непорушно сидіти, нічого не роблячи, так важко. Ще трошки – і Марія ледве не заснула. Хоч сама себе щипай за ніс.
«Е-е, так не годиться. Так я все на світі проспати можу. Так і не допильную, хто ж то такий баламутить мого сина. А може і справді то дідова фантазія? Може й Орелії ніякої немає? Книжка собі та й годі. Казка. А я сиджу тут і зі сном борюся. Тьху! Потім сама з себе сміятися буду. Та вже треба пильнувати, щоб потім не картати себе. Дід таки щось знає. Он якого пояса мені дав».
Аж раптом порух якийсь. Спершу ледь вловимий. Марія напружилася. На столику заворушилася книжка. І ось з’явилася постава дівчини. Ах, яка то була дівчина! Легка, граційна, в розкішних шатах. Ароматний повів виповнив всю кімнату. Запаморочливий, дурманячий, аж думка наче зачемріла.
«Воно й не дивно, що мого Андрія так перейняло, – подумала Марія. – Молодий ще. Он я стара і то… Пильнувати, пильнувати. Не можна розсіюватися».
А дівчина стала біля ліжка, нахилилася о Андрія і поцілувала його. Марія заледве не скрикнула. Аж сама собі рота затулила. Хлопець поворушився, але очей не розплющив.
– Орелія! Ти прийшла, ясочко моя, – прошепотів самими лише губами.
– Я прийшла, соколе мій ясний. Ніяка сила , навіть заборона мого батька, не змусила б мене не прийти. Просила, благала тільки місяця, аби світив. Яким довгим видався мені цей день. Гості, прийоми, пусті розмови… Ах, як все це нудно. Поглядала на небо і все чекала, коли вже нарешті той місяць зійде.
– Орелія!
– А ти чекав мене, мій любий?
– Чекав. Дуже чекав. І думки іншої в мене не було. Про тебе тільки й думав.
Марія не могла повірити, що це говорив її син, її Андрій.
«Еге-ге. Треба щось робити. Ця дівчина і справді легко виведе його з дому і поведе, куди захоче. І він піде за нею. Тепер я бачу, що піде, куди вона скаже».
Такі розмови між закоханими точилися аж до ранку. Звичайні розмови двох закоханих. Що їх передавати? Хіба передасиш? Слів забракне. Андрій ніразу не розплющив очей. А дівчина… Вона стояла біля нього, сиділа обіч нього не стільчику, нахилялася до хлопця, гладида його і цілувала. А він сонно ворушив губами, і говорив, говорив найпестливіші слова. Марія і не підозрювала, що їх стільки знає її син. Так тривало аж до ранкової зорі. Дівчина попрощалася, підійшла до столика і зникла. Андрій задихав рівно і спокійно. Заснув міцно і очевидно, без снів. Марія встала, тихенько, щоб не скрипнув ні стілець, ні підлога, прочинила вікно, щоб розвіявся дурманний аромат, залишений принцесою, потім тихенько зачинила вікно, підійшла до столика, з острахом доторкнулася до книжки.
«Вона в тій книжці живе чи через неї приходить зі свого часу?»
Взяла книжку в руки, погортала, потрусила.
«Нема нічого. Тільки малюнок на обкладинці. Гарний малюнок. Видно, справжній художник малював. А що коли?.. Правда, дід Михто казав нічого самій не робити…»
Але спокуса була надто велика. Марія взяла книжку, вийшла з нею на кухню, кинула її у плиту та й спалила.
– Все. Нема місточка. По чому ти тепер прийдеш, принцесо Ореліє?
І раптом їй стало страшно.
– Що я наробила! Мабуть, того робити не треба було. Що буде, коли Андрій похопиться? І чому я не послухалася старого?
Та встало вже сонце і треба було братися за якусь роботу. Найперше треба було готувати сніданок. Після безсонної ночі руки і ноги були важкі, та це були Маріїні повсякденні клопоти.
Вийшов заспаний Андрій. Нічого не сказав. Глянув на матір та й пішов умиватися.