«Ще не похопився, – подумала Марія. – Що ж буде, коли похопиться? Треба скорше до діда йти і все йому розказати. Щоб біди якої не було».
Скоренько впоралася та й побігла до діда Михтода. Боялася, що доведеться діда будити, а він вже з лісу йшов, несучи цілий оберемок запахущих трав.
– Здорові були, діду.
– І ти будь здорова та дужа. Бачу, тобі мої грушки засмакували, що так рано прибігла.
– Засмакували, дідусю. Таких грушок ні в кого нема.
– А щоб ти знала, що таки й нема.
Сіли під грушкою. Дід виніс запахущого чаю і кусок паляниці.
– На, підкріпися. Бачу, що всю ніч не спала і не їла зранку. Так не можна, бо з сил спадеш. А сили тобі ще ой, як потрібні.
– Ой, не спала, дідусю. Так спати хочу, що мною вітер хитає. А не їла… Бо хіба ж до того?
Та й розказала все, що бачила тієї ночі. І за книжку призналася. Вислухав її дід Михтод уважно, а потім сказав:
– Так я і думав. А от що книжку спалила – то ти зробила зле. Казав же я тобі: нічого не роби, не порадившись зі мною. А тепер хлопець буде собі ламати голову та думати, що йому робити. І хто те зна, що він придумає. Та й Орелія просто так від нього не відступиться, якщо вже він запав їй в душу.
Марія заплакала.
– А того не треба. Що плакати? Ось іди до мене в садок. Там є сухе сіно. Лягай та й поспи годину-другу, щоб вдома уваги до себе не привертати: чого, мовляв, господиня спить серед дня. А тобі ж і наступну ніч пантрувати.
Не сперечалася. Пішла та й лягла. І як же ж їй добре спалося на тому сухому сіні. І які ж далекі і теплі сни їй снилися. Ні, дід Михтод певно-таки чарівник. Добрий чарівник.
Коли прокинулася, то побачила, що дід Михтод вибирав довгі і міцні стебельця трав і заплітав їх у довгу і тугу кісочку. Зав’язавши кінці кісочки, щоб вона не розпліталася, віддав її Марії.
– Візьми і поклади під подушку свого сина. Ми з тобою не знаємо, хто до нього прийде тієї ночі. Може, Орелія, а може… Ця трава нікому не дасть підступитися до нього. А тепер іди. Я тут за тебе молитися буду. І за твого сина також. Бо я не відьмак якийсь, а поставлений Богом на землі для допомоги людям, для захисту їх від усього лихого.
Прийшла Марія додому – аж тут син її зустрічає. Неприбраний, неголений, голова закудлана, очі горять, весь, як несамовитий.
– Мамо, де моя книжка?
– Яка книжка, сину?
– «Орелія». Та, що в мене на столику лежала.
– Не знаю. Сам бачиш, я щойно прийшла.
– Де моя «Орелія»?
– Може, хто взяв почитати.
– Хто смів взяти мою «Орелію»?
– Заспокойся, сину. Це ж казка. Гарна книжка, я бачила, але ж казка. Ти вже дорослий. Що за біда, зо казку хтось взяв почитати?
– То не казка, мамо, то…
Та й подався з хати. Марія пополотніла.
«Куди ж він пішов? Де ж він буде шукати свою «Орелію»? Ой, дурна я, дурна!»
Андрій повернувся пізно ввечері. Понурий, такий, наче у нього сталося велике горе. Ні з ким не розмовляючи і не вечеряючи, ліг спати.
«Не знайшов книжки, – подумала Марія. – Хто ж то йому сьогодні присниться?»
Дочекалася, доки всі вляглися, заперезалася поясом і сіла на своє місце у синовій кімнаті. Тривога виповнювала її. Що ж буде? На дідову траву надіялася. Бо на себе що? Що вона може? І місяць світив якось не так, як завжди. Здавалося, він комусь по-змовницьки підморгував. Кому – того Марія не знала. Не їй же. Ні, не їй…
Аж гульк – два лицарі в повному лицарському обладунку стали посеред кімнати, а за ними чоловік у короні і в королівських шатах. Звідки вони взялися? Не знати. Король заговорив, не дуже притишуючи голос.
– Чого ви стали, вірні мої лицарі? Будіть його, і нехай він іде з нами. Орелія його чекає.
– Не можемо, Ваша Величносте.
– Чому не можете? Ви найсміливіші і найвідважніші – і не можете?
– Щось нас не пускає. Щось зупиняє нас.
– Які дурниці! Ось я піду, якщо ви такі олухи.
Але ступив кілька кроків – і теж зупинився.
– Ось тут межа. Далі не можна.
– Що за маячня? Мені все можна. Я – король.