Але далі король не міг зробити й кроку.
– Ваша Величносте, ми в іншому часі, в іншому вимірі. У них тут свої закони, писані і неписані. Доведеться відмовитися від цієї затії.
– Ти? Мені? Таке кажеш? Та я тобі…
– Вдома, королю, вдома. Бо тут ми ні над чим не владні. Треба було брати з собою нашого чаклуна. Може б він щось розгадав. А ми що? Ми – лицарі. Якщо треба мечем чи списом – мит готові. А тут щось інше. То не лицарська справа.
Тут король заговорив гучніше, на повний голос.
– Юначе, прокидайся і ходімо з нами.
Та Андрій спав і навіть губаими не поворушив.
– Чи ти чуєш, юначе? На тебе чекає Орелія.
– Орелія, – прошепотів Андрій.
– Так, Орелія, принцеса, дочка моя. Вона сьогодні не змогла до тебе прийти. Її місточок спалили. Вставай та й підемо до Орелії.
– Орелія, – знову прошепотів хлопець. – Я тебе люблю.
Та й більш нічого.
– То вставай і ходімо. Що за мана? Спить. Вставай. Я наказую тобі.
Та Андрій спав. Ще трохи потоптавшись на місці, лицарі і король зникли, наче їх і не було.
«Мудрий дід Михтод, – з вдячністю подумала Марія. – Скільки він всього знає».
Тихенько вийшла, щоб і собі трохи відпочити. До ранку ще було трохи часу.
Не знати, що снилося Андрієві тієї ночі. Не казав нічого. Гайнув кудись з самого ранку. Марія поралася з обідом, а потім збиралася йти до діда Михтода. Тим часом з мандрів повернувся син. Був веселий, очі йому горіли.
– Знайшов, – гукнув ще з порога.
– Що знайшов?
– Книжку. Купив.
– «Орелію»?
– Так, «Орелію». Не було. То я замовив. І ось купив.
Марія стенула плечима і на те нічого не сказала. Зварила обід і чимдуж поспішила до свого рятівника діда Михтода.
Сидячи під грушкою, дід вже чекав її.
– Заспала ти , голубонько. Сон тобі дався.
– Ой, і не кажіть.
І розказала дідові про нічних гостей.
– Що було б, якби не ваша кісочка з трави? Не уявляю. Аж страшно подумати.
– А що було б? Повели б хлопця у свої незапам’ятні часи. І хто знає, чи повернувся б він додому, чи загубився б десь поміж віками.
– Аж страшно.
– Страшно, дочко. Це такі сили, що з ними не кожен здатний боротися.
– Я Вам така вдячна, що й слів таких не доберу, як сказати.
– Та що казати? Для того я живу на їй землі, для того Бог мені віку добавив, щоб я людям помагав, щоб на сторожі був.
– А мій Андрій сьогодні нарешті книжку дістав.
– Та ну! «Орелію»?
– Так, «Орелію».
– І де ж він її взяв?
– Купив. Замовив – і йому привезли.
– То слід чекати, що тієї ночі знову принцеса прийде.
– Мабуть.
– Це краще, ніж прийшов би хтось інший. Але ти пильнуй. Кісочку з-під подушки забери, бо інакше Орелія до нього не доступиться. А я сьогодні теж ніч не спав.
– Чого так? Щось боліло?
– Ні, не боліло. Все думав, як твоїй біді зарадити. Так не може довго тривати. Треба щось робити. Такого у мене ще не траплялося – от і думав.
– І що?
– Придумав таки.
– І що ж Ви придумали, мій рятівниче?
– Порадився з зірками, погортав мудру книгу – є в мене така – і тепер знаю. Вихід є. Коли прийде принцеса, треба так зробити, щоб у тебе зосталася якась її річ. Ну, скажімо, стрічка, хустина чи хоча б квітка з її віночка. Тоді ми зможемо перевести її в наш час.
– І що тоді?
– Та нічого. Стане вона, як проста наша дівчина, і твій син зможе одружитися з нею, а я зароблю шишку з весільного короваю. Отак гарно і весело закінчиться та історія. Але обов’язково треба щось від принцеси.