Цар Глек сподівався, що у нього народиться син, спадкоємець. Бо як могло бути інакше? А народилася дочка. Ганьба яка! Хоча, якщо подумати, то у багатьох царів і королів народжуються дочки. У багатьох – це так, але, щоб у нього?.. Як почув цар, що у нього дочка народилася, то з пересердя аж дверима хряснув.
– І бачити її не хочу. Про мене – нехай хоч щезне.
Заплакала цариця Співана:
– Що ж я винна, що не народила хлопчика? Та й вона, крихітка моя, ні в чому не винна.
Бабуся-повивальниця заспокоювала царицю:
– Так всі чоловіки, чи царі, чи хлопи: синів їм подавай. Нічого. Минеться. Звикне. Мусить звикнути. А куди дінеться? А наша красунечка нікого не залишить байдужими.
– Розанда, – тихо сказала цариця.
– Розанда, – як відлуння, повторила бабуся-повивальниця. – Гарне ім’я. Обдарував її Бог щасливою долею, світлим розумом і добрим серцем. Її доброта буде така велика, що природа візьме її під свою опіку і під свій захист.
– Під захист? А хіба її треба буде захищати? Вона ж царівна. Хіба цар і його лицарство не зможуть захистити її?
– Це так. Але в житті, як на довгій ниві, всяке трапляється.
А що цар? Посердився, а там і змирився. А що робити? Приходили вельможі, вітали з народженням доньки, наввипередки дорогі подарунки приносили. Треба було посміхатися, дякувати, донькою захоплюватися. А потім собі подумав:
«Який же я нерозумний! Її з часом можна вигідно видати заміж. Скажімо, за царевича чи за принца. А якщо навіть за гідного відважного лицаря – теж не зле. Е-е нехай росте. Тим паче, що вона обіцяє бути гарною».
Відтепер вся увага була звернена на царівну. Мамки, няньки, а коли підросла – найкращі вчителі. А дівчинка над усе любила блукати по саду сама, без няні, без служниці – сама. А коли наполягали, що самій не можна, тоді вона грозилася:
– От піду в ліс і буду там жити. Сама, без вас. Там ви мене нізащо не знайдете.
І їй давали спокій. А в саду дівчинка почувалася, як у своєму особливому світі. Вона знала тут безліч найпотаємніших куточків. А там стільки всього. То вона знайшла пташку з пораненим крилом, то ластів’ятко із гнізда випало. Пташине крило лікувала, аж поки пташка не полетіла. Гілку вітер зламав. Садівник вже хотів її викинути, та дівчинка заплакала:
– Вона жива. Я підв’яжу її, і вона приживеться. Ви тільки покажіть мені, як це робиться.
І гілка прижилася. А що вже квіти! Здавалося, що тільки для неї вони й цвіли.
– Бо я теж квіточка. Розанда.
А якось прилетіла до Розанди ворона. Літала над нею і каркала, наче кликала її кудись.
– Ну чого тобі, вороно? Добре, добре. Я піду за тобою. Лети, тільки не дуже швидко.
А все було дуже просто. Вороня випало з гнізда, а літати ще не вміло. Воно безпорадно тупцяло по землі і жалібно кричало.
– Ах ти ж моє маленьке! Це ж так небезпечно. Вчися літати.
Та й поклала мале у гніздо. Але ж… Звідки ворона знала, у кого їй шукати порятунку, – це була загадка. Розгадки не знав ніхто. Все це були забави. Та настав час думати про серйозні речі.
– Наша донька вже виросла, – радився цар з царицею. – Пора б про заміжжя подумати.
– Та яке там заміжжя. Вона ще зовсім дитина.
– Ти все б її біля себе тримала. А вона вже доросла. Декотрі в її віці вже матерями стають. Он лицар Тур хотів би її посватати.
– Боже мій! Той грубий, жорстокий Тур! Та ж від нього так і тхне потом і кіньми.
– Так і має бути. Це ж тобі лицар, а не панянка.
– А ти ж хоч у неї питав?
– А що її питати? Її діло теляче. Сказав батько – і роби, що звеліли.
– З Розандою так не можна. Вона не така. А якщо він їй осоружний?
– Дурниці! Вийде заміж, а там…
– Ти теж жорстокий, як той твій лицар.
– А інакше б я царем не був. Словом, готуй все, що там треба. Будемо нашу красуню заміж віддавати.
– Ой, скільки ж то сліз буде. Скільки горя.
– Поплаче – та й перестане. Жіночі сльози – просто солона роса. Плакати – так жінці вже на роду написано. Одна ти у мене не плачеш.
– Чому ж не плачу? Просто ти моїх сліз не бачиш.
– Значить, і ти така ж нерозумна, як твої посестри.