А коли за ними залопотіло, бабуся розчаклувала клен-дерево і, плачучи, повела Розанду до хати. Від меча лицаря була рана, неглибока, та все ж кровоточила. Бабуся, плачучи, заходилася коло дівчини.
– Мій недогляд, дочко, моя вина. Можна ж було тебе серед лісу поставити. Та хіба ж я могла таке подумати?
– Нічого, бабусю. Вже не болить.
– Не болить! А серце в мене болить. Стара роззява. Не передбачила такого. І такому негіднику я ще й ліки давала. Прибігла його мати, плачучи – син вмирає. То я вже й постаралася. А воно бач яке недобре. Ну… зате я тебе зараз розраджу. Ти хочеш побачити свого судженого? Хочеш. Я знаю, що хочеш. Могла б і не питати. Кожна дівчина того хоче. Тому й ворожать дівчата на Андрія. Он бачиш у стіні маленьке віконечко, запнуте заслонкою?
– Бачу.
– Підійди до віконечка і відхили заслонку. А тепер подивися.
– Ой!
– Що ти та побачила?
– Там… Красень!
– Оце і є твоя доля.
– Він посміхається.
– А що ж йому ще робити?
– А він мене бачить?
– Ні. Поки що. Незабаром побачить, бо він їде сюди.
– Ой!
– Не лякайся. Нема чого лякатися.
– Мені ж треба якось…
– Нічого не треба. Будь така, як ти є. Ще колись моя мама казала:
«як не полюбить набрудно, то набіло трудно». Жартую. Ти у мене гарненька, як щойно у любистку скупана.
– Я, бабусю, не питаю, хто він. Тільки не кажіть, що він принц.
– А чому ти про принца заговорила?
– Бо чомусь в казках так прийнято, що для щасливого кінця дівчата здебільшого виходять заміж за принців.
– Не хвилюйся. Ця казка такого кінця мати не буде. Хоча, мушу зізнатися, її кінець не менш щасливий. Все. Під’їжджає. Піду зустрічати.
Виходить з хати і гукає:
– Виймай, бабко, пиріг, бо їде гість на поріг. Рада вітати дорогого гостя. А чого це твій кінь шкутильгає?
– Якби не така біда, то обминув би я вашу хату.
– Це дуже зле, що лише біда приводить до мене таких бажаних гостей.
– Так вже якось виходить, матінко.
Кланяється старій і цілує їй руку.
– То що з твоїм конем трапилося?
– Раз те, що мій кінь підкову загубив, а друге те, що ногу вивихнув.
– Ну, підкову хтось знайде на щастя. А ногу твоєму коневі направимо. Жаль, що я не ковалиха, коня підкувати не можу. З роками я все більше гублю підкови, аніж знаходжу. Зате я кую людські долі. От і твою долю спробую скувати.