– Куди ж мені? До кого піти з тяжким своїм розпачем? До мами! Вона розрадить, заспокоїть, а може й допоможе. Вона ж мама. Може вона якось умовить батька зректися свого задуму. Це ж безглуздя якесь.
Цариця Співана про щось жваво розмовляла з придворними дамами.
«Як мама може з ними отак розмовляти? Брехухи вони і пльоткарки. Мабуть, позаочі і її, царицю, оббріхують. Аякже! Інакше й бути не може. Жодної щирої приятельки! Ой, мамо, мамо! Бідна моя мамо! Ні, не хочу я бути царицею. Як би я хотіла опинитися далеко звідси, подалі від того лицемірного пожадливого світу».
– Царівна Розанда.
«Доповіли! А хіба ж без того не можна? Це ж моя мама. Хіба я не можу просто прийти до неї, обняти її, поцілувати?»
– Перепрошую, шановне товариство. До мене прийшла царівна Розанда. Їй, певно, щось треба.
– Нічого мені не треба, – голосно гукнула Розанда. – Я просто скучила за своєю мамою.
– Тихо, доню, тихо. А то мої гості подумають, що ти така невихована.
– А хіба скучити за мамою – це невихованість?
– Ну, розумієш… Так не прийнято.
– Прийнято – не прийнято… Що за світ!
Розанда готова була розплакатися. Співана пригорнула її і поцілувала в голову.
– Ну-ну, донечко моя. Заспокойся. Я вже й сама за тобою скучила. Та все якось ніколи.
– У мене біда, мамо. Батько хоче видати мене заміж за Тура.
– Я знаю, доню. Та хіба ж це біда? Радіти треба, що такий поважний лицар бере тебе.
– Радіти? Але ж я його не люблю.
Цариця зітхнула.
– У нашому світі заміж по любові не виходить ніхто. Не прийнято.
– То нехай він западеться, той ваш жалюгідний жорстокий світ! Я піду іншого світу шукати, чистого, щирого, де панує любов.
– Але ж ти царівна.
– Не хочу я бути царівною.
– Послухай, доню. Я вже давно збиралася з тобою поговорити. Та все якось ніколи. Пора, дівчинко моя, дорослішати. Батько хоче видати тебе за Тура. Мусиш коритися. Так треба.
– Так прийнято. Розумію. Але я не хочу так, як прийнято.
– Чекай. Не гарячкуй. Тур багатий. Батько ще нагородить його землями. Чого тобі ще?
– Але ж я не люблю його. Він мені осоружний.
– Про любов я вже казала. Не прийнято. А потім… з походів не всі повертаються. Можеш лишитися молодою багатою вдовою. Жалобу відбудеш, а там… свій салон! Своє товариство! Прийоми! Виїзди! Ех! Ти ще того не розумієш…
– Мамо! Ні слова більше! Бо я перестану Вас любити. А я думала…
Та й вийшла.