Не хочу бути царівною.

– Мою?
– А ти думав-гадав, що я про тебе забула? Не забула я. У мене для тебе така квітка розцвіла, якої ти зроду не бачив.
– Ще й так?
– А так, щоб ти знав.
– А де ж та квітка досі росла? У якому квітнику?
– О, де вона росла, туди зима прийшла, все снігом замела. Тепер тій квіточці ні рости, ні цвісти. А втім, ходімо до хати, сам побачиш.
Увійшов хлопець у хату та й став біля порога – остовпів. Такої краси він зроду-віку не бачив.
– Це, Розандо, мій хрещеник. Дехто каже, що я відьма, а у мене хрещеників пів села. Ось і він, Любослав. Чим не козак?
– Любослав…яке незвичайне ім’я.
– Це я йому таке придумала. Не царевич, не королевич, а хлібороб з діда-прадіда. Сіє, жне і косить, та хліба ні в кого не просить. Проходь та сідай, Любославе. Нехай в нашій хаті старости сідають.
– Сядуть, якщо маєте таку наречену. Та я й сам не від того, щоб старостів заслати до такої панни.
– То й засилай. Тільки перше треба у неї спитати, чи піде вона за такого молодця. То як, дочко? Чи підеш за Любослава, якщо він тебе посватає?
– Хіба ж отак з порога можна вирішувати такі серйозні речі? Це ж не на рік, не на два, а на все життя.
– Правду кажеш, дівчино, – здивовано і захоплено сказав Любослав. – Бачу я, що Бог наділив тебе не тільки вродою, а й світлим розумом. То хіба так, доки бабуся Параска мого коня полікує, ми з тобою роздивимося, ближче познайомимося, а тоді й про сватання поговоримо.
– Облиш, парубче, – поклала йому руку на плече бабуся Параска. – Я так собі пожартувала. Може не зовсім вдало. Цей горішок не для твоїх зубів. Розанда – царівна.
– Царівна? Зроду-віку царівни не бачив.
– То подивися. Є на що подивитися.
– Розанда – царівна. Треба ж таке! А яка дівчина! Звідки ж вона взялася?
– Народилася. Як всі. А чому вона тут? О, це довга історія. Колись вона тобі сама розкаже. Якщо захоче.
– Царівна… Шкода…
– Але я не хочу бути царівною! Не хочу!
Аж баба Параска з дива руками плеснула.
– Сказала ж таке! Вона не хоче бути царівною! А ким же ж ти хочеш бути?
– Я хочу бути простою дівчиною. Хусти прати, жито жати, квіти плекати, пташок годувати, всяке зілля збирати, людям у їхніх бідах помагати. Я ще нічого не вмію, але я навчуся. Я вийду заміж тоді, коли сама напряду на свої весільні рушники, сама їх витчу, сама й вишию. У мене народяться діти – і дівчатка, і хлопчики. Але я ніколи їм не скажу, що вони нащадки царського роду.

У царському палаці завмерло все: ні танців, ні бенкетів. Майже жалоба. Зникла царівна. І ніхто не знає, де вона і чи хоч жива. Цариця плаче, а цар напохмурений, як та чорна хмара. Ні з ким розмовляти не хоче, ніяких послів не приймає. Лицар тур збирається на царя війною йти. А може, що й піде.
– Це ти, царю, – каже, – навмисно все так підлаштував. Образив мене, знеславив. Як таке може бути, щоб ти з тим дівчиськом не впорався?
Кличе цар свого ворожбита і чарівника Крона. Шахрай він, а не чарівник, але цар ще того не знає. Кличе він його та й каже:
– Ану, чарівниче Кроне, збери всі свої чари та й скажи мені, де моя дочка царівна Розанда і чи жива вона. Як допоможеш її знайти, золотом тебе осиплю. А якщо не допоможеш, то з царства тебе вижену, а може й накажу дурну твою голову стяти.
Не на жарт злякався Крон, бо не був він ніяким чарівником. Мав добру фантазію та й складав всякі любовні побрехеньки або ворожив старим паням та їхнім донькам. А тут справа серйозна, просто так не відбрешешся. І ніяка фантазія не допоможе.
– Я мушу подивитися на зірки та й у них спитати, – сказав Крон, ледве стримуючи тремтіння в колінах.
– То добре. Вночі розпитай, а завтра мені й розкажеш бо, якщо ні, то сам знаєш, що тобі буде.
– Та вже знаю, – приречено зітхнув Крон та й став у дорогу збиратися. Не чекати ж і справді, доки царські прихвостні його схоплять. На ранок його й слід простиг.
– Шахрай! Негідник! – Обурювався цар. – А я ж йому золотом платив!
– Сам винен, що у нас таке лихо скоїлося, – дорікала йому цариця. – Не треба було доньку неволити, аби за того тупоголового лицаря заміж ішла.
– Я чинив так, як водилося у нас з давніх давен. Сама знаєш, як у нас велося. Самі батьки вирішували, за кого доньці заміж іти.
– А з Розандою так не можна.
– Тепер і сам бачу, що не можна. А я думав: покомизиться – та й буде, як я сказав.
– От і маємо тепер. Знати б тільки, що жива вона.
– І де вона може бути? Мої люди, і воїни, і прості, обнишпорили все довкіл. Нема.
– Хіба ще треба покликати бабусю Параску. Вже, як вона скаже, то так і буде.
– А вона не шахрайка? Бачиш, як Крон втік. Злякався дерихвіст.
– Це тому, що ти йому золотом платив. Ні, баба не шахрайка, вона і зілля всяке знає, і хвороби лікує, і ворожити вміє. А що вже кому наворожить, то щира правда.

Послали по бабусю Параску. Їй не вперше до царського палацу йти. Її відразу й пропустили і не питали, чого вона і до кого. Прийшла до цариці, поклонилася. Тримала себе гідно, не запобігала царської ласки. Її роки давали їй таке право. Та й врешті-решт не сама ж вона прийшла. Її кликали.
– Бабусенько, голубонько, горе у нас велике.
– Знаю я ваше горе. Самі собі його заподіяли.
– Де б пак самі! Дочка наша, царівна Розанда…
– Знаю. Хочеш, царице, побачити свою доньку?
– Ще й як хочу.
– Тільки не кричи і не заламуй руки. Мовчи та диш. Дивися й слухай.
Дістала баба з кошика дзеркало, кругле як тарілочка, поклала на стіл, щось сказала – дзеркало й засвітилося.
– Царівно, покажися.
По центру дзеркала блимнув вогник – і з’явилася Розанда, гарна, здається, ще краща, ніж була.
– Ой, вона не сама, – зойкнула цариця.
– Так, не сама. З нею її хлопець.
– А у неї і хлопець є?
– Як бачиш.
– Хто він?
– Той, кого вона любить. Якщо ще не любить, то полюбить обов’язково.
– Її обморочено. Якого він роду?
– Не царського, не дворянського, а хліборобського, селянського.
– Вона ж царівна!
– Ти знову за своє? Тобі ще мало? Тоді слухай далі.
– … я не хочу бути царівною! Не хочу!
– Сказала ж таке! Вона не хоче бути царівною! А ким же ж ти хочеш бути?
– Хочу бути простою дівчиною. Хусти прати, жито жати, квіти плекати, пташок годувати, всяке зілля збирати, людям у їхніх бідах допомагати. Я ще нічого не вмію, але я навчуся. Я вийду заміж тоді, коли сама напряду на свої весільні рушники, сама їх витчу, сама й вишию. У мене народяться діти – і дівчатка і хлопчики. Але я ніколи їм не скажу, що вони нащадки царського роду.
– А що б ти сказала своїм батькам, якби вони могли тебе почути?
– Батькові нічого не сказала б. Бо великий жаль маю на нього. А
мамі… Мамі сказала б… не шукайте мене. Я є, але для вас мене немає. Бо я не хочу бути царівною. Не хочу і не буду.
Плакала цариця, а за вікном світило сонце, буяв прекрасний великий світ.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.