Розанда підозрювала, що батьки щось затівають, але їй і на думку не спадало, що саме. Всі довкола неї ходили, щось улесливо щебетали, посміхалися, дарували їй прикраси, але її те не тішило. Вона передчувала щось недобре. Мала жаль на маму.
«Чому ж вона мені нічого не скаже? Вона ж мама. Не любить вона мене. Ніхто мене не любить. А мені так хочеться любові».
Царівна молилася чи співала, – відразу й не розбереш. Слова вихлюпувалися з глибини її душі.
– Мій суджений, мій жаданий, прийди до мене. Прилинь. Хоч піснею, хоч променем, хоч повівом вітру. Хоч приснись мені, якщо вже інакше не можна. Я чекаю тебе, як ніколи нікого не чекала.
І не помітила царівна, як до зали увійшов лицар Тур у всьому своєму лицарському обладунку. Це був красень, ставний і дужий.
– Чи не мене так чекає красуня-царівна? Чи не для мене її пісня співається?
– Не тобі. Лицарю. Хоч ти і славний своїми подвигами. Та не тобі.
– Чому ж так? Це навіть образливо. Я чекаю твого погляду, твого слова. Твій батько мені обіцяв, що…
– Так це батько обіцяв, а не я. Батькові обіцянки мене не стосуються.
– Саме тебе й стосуються. Твій батько обіцяв мені тебе в нагороду за мої подвиги.
– Я не орден і не золота прикраса. Я маю душу і власний вибір.
– І чим же я тобі не підійшов?
– Нічим. Найперше своєю жорстокістю.
– Так я ж лицар, а не поет чи пісняр.
– Значить… Мені більше до вподоби поети і піснярі.
– Жінки створені для лицарів, хоробрих, гордих і непереможних.
– Тоді… Ти змусиш мене просити у долі, аби хтось тебе переміг.
– О, царівно! Невже ти хотіла б моєї смерті?
– А чому б і ні? Адже ти не проти моєї смерті.
– Що ти! Я в помислах такого не мав. Навпаки. Я хотів би тебе взяти за дружину.
– А для мене це однаково, що смерть.
– Такий я тобі нелюбий? Такий осоружний?
– На жаль. Ти любий моєму батькові, а не мені.
– А хіба ж ти не покірна донька своєму батькові? Хіба ж ти не зобов’язана його у всьому слухатися?
– Ні. Не зобов’язана. Я не рабиня.
– А якщо батько тобі накаже?
– І ти хотів би мати таку дружину?
– Ну… Якщо вже інакше не можна…
– І ти хотів би, щоб дружина любила тебе з наказу свого батька? Ти хотів би любові з примусу?
– Ну…
– Не забувай, що є ще високі вежі, з яких можна кинутися вниз, є ще ріки і море, в яких можна…
– І ти б на таке зважилася? Не вірю. Ти, вихована серед шовків, танців і всякої розкоші, щоб на таке зважилася? Не вірю.
– Я люблю життя. Та, якщо вже довелося б…
– Ти! Слабка дівчина! Не вірю. Не можу повірити, що я тобі такий ненависний.
– От-от. Не можеш повірити, бо ти занадто любиш себе. Ще б пак! Такий лицар!
– А так і є. Хіба ж я хоч в одному бою відступив?
– А скільки людей полягло від твого меча?
– Але ж це були вороги.
– Вороги чиї?
– Вороги твого батька, а значить і мої.
– А чому вони вороги? Хіба вони вторглися на нашу землю? Ні. Це ви, завойовники, вторглися на їхню землю. А вони її захищали.
– Однак… Коли йде війна, то ті, що воюють між собою, вороги.
– Ні, для мене ти не герой, а загарбник. Як і мій батько. І мене в нагороду ти не дістанеш. І не думай, що тобі належить цілий світ і я, частинка цього світу. Я не належу нікому. Навіть своєму батькові.
– А ти жорстока. Твої слова…
– Я не жорстока. Я справедлива. А мої слова… Від моїх слів ще ніхто не загинув. Не те, що від твого меча.
– Подаруй мені свою хустину.
– А навіщо тобі моя хустина?
– Я завтра знову іду в похід. Ця хустина буде надихати мене на подвиги. З твоїм іменем я піду в бій.
– З моїм іменем ти будеш убивати людей? Ні, не дам я тобі своєї хустини.
– Лицар мусить мати все, що він хоче.
Зриває хустину з плечей царівни. Вона від несподіванки тихо скрикнула.
– Нехай тією хустиною прикриють твоє лице, коли ти загинеш. Цей похід не принесе тобі удачі. Ти зустрінеш гідного супротивника.
– Дурниці! Доля не буде дослухатися до побажань нерозумної дівчини.
– А може й буде. Хто зна…
– І пам’ятай: як тільки я повернуся, ми відсвяткуємо наше весілля.
І вийшов почуваючи в собі силу та погорду. Заплакала царівна, бо не знала-не відала, як мала себе захистити. А інших захисників вона не мала. Та тут до зали увійшов її батько. Зараз він не був схожий на царя, а скорше на звичайного сім’янина. Був у звичайному домашньому одязі. Тільки блиск очей видавав його призначення. Та й то очі потепліли, коли глянув він на свою улюбленицю.
– О, красуне! Ти знову плакала? Невже за відважним лицарем Туром? О, за ним нема чого журитися. Цей хлопець повернеться з перемогою
– Нехай би краще не повернувся. За ним, батько, я б не плакала. І перемоги я йому не бажаю.
– Ну-ну. Нема чого критися. Я бачив у лицаря Тура твою хустину. Розумію. Діло молоде.
– Мою хустину він сам з мене нахабно зірвав. Тим він зганьбив і мене, і себе. Та за мене нікому помститися, нікому його на герць викликати. І мій батько за мене не заступиться, бо він обожнює того кривавого лицаря.
– Так, цей лицар гідний подиву. Скажу тобі більше. Коли він повернеться, ти вийдеш за нього заміж.
– А в мене хтось спитав, чи я того хочу?
– Це не обов’язково. На жаль чи на щастя, доля царівни їй не належить.
– А життя царівни кому належить?
– Не треба, дочко, так гостро до того ставитися. Тур – гідний лицар і буде тобі добрим чоловіком. Від вас почнеться могутній рід.
– Ти, батьку, все так розумно вирішив. Тільки жаль, що без моєї на те згоди. Я маю душу, маю власний розум і якісь почуття. А якщо вже доля царівни їй не належить, тоді я хочу стати рабинею. Не хочу я бути царівною.
– Отакої! Не сподівався я від тебе такого вибрику.
– Так-от, дорогий батьку. За Тура заміж я не піду, навіть, якщо мене приречуть на страту.
– Все ж я думаю, це у тебе минеться. Як повернеться Тур, як засипле тебе коштовностями та дорогими подарунками, то ти посміхнешся та й погодишся стати його дружиною.
– Ти, тату, дуже мало знаєш мене. Я не ласа на коштовності та дорогі подарунки. Так що про моє заміжжя забудь і думати.
– І все ж буде так, як я сказав. Оце собі запам’ятай. Не царівна ти, а дурне дівчисько.
– Нехай так. Але за Туром я не буду. В житті я нікому не бажала зла. Але Турові бажаю, щоб він з того походу не повернувся.